Цими днями, тільки лінивий не брикнув в бік діючого міського голови. Не тільки на цьому порталі. До речі, тут не особливо завзято. Чи було за що? Напевно, так. Чи справедливо? Не знаю. Дуже малий відтинок шляху пройшла команда.
Гнітить інше – мінливість електоральних вподобань міщан за такий короткий проміжок часу. Від всепоглинаючої любові й захоплення до ненависті й повного неприйняття – відстань у сто днів. Здається мені, саме у цьому дисонансі криється відповідь на питання справедливості чи несправедливості оцінки діяльності мера. Занадто високо була піднята планка передвиборних обіцянок, занадто наївна була віра електорату у їх реалізацію. І то – негайну. Я свідомо вживаю термін електорат, а не якось інше. Я не хочу кривити душею і називаю речі своїми іменами. Особисто для мене, виборець й електорат – це дещо різні поняття. «Розжовувати» їх я не буду.
Електорату було обіцяне покращення життя вже сьогодні. Розвісивши вуха, електорат повірив. Хто винен? Ті, що обіцяли чи ті, хто в це повірив? Запитання риторичне і відповідь на нього лише одна – вина обопільна. Щоправда, електорат ніколи з цим не погодиться. Бо, виявляється, – він найбільш мудрий і на полову не купується. Це він так думає. Купується, ще й як і продається, до речі, не гірше. Тому, нічого спихати все на мера, слід і до себе придивитись.
Другий аспект проблеми. Інформаційне забезпечення діяльності міської влади. Перший раунд бою бездарно програний. Маючи, практично необмежені, можливості в інформаційному просторі – від газет й Інтернет – порталів до телебачення, міська влада не спромоглася виразно донести свої кроки до спраглого електорату. Якщо мені не зраджує пам’ять, щонайменше двох структурних підрозділів міської ради – це прямі функціональні обов’язки. Маю на увазі – відділ зв’язків з громадськістю та засобами масової інформації й патронатний відділ. Райдужні перспективи розвою міста – святий обов’язок управління стратегічного розвитку міста. Лише маючи таку потенційно потужну підтримку, програвати – недозволена розкіш.
Ось тут ми підібрались і до третього аспекту. Кадрового. Не буду «дражнити гусей» і не називатиму жодного прізвища. Та й, за великим рахунком, не у прізвищах справа. Справа у відповідності цих прізвищ займаним посадам. Навіть не йдеться, так би мовити, про місце сидіння, а радше, про усвідомлення мером доцільності такого сидіння саме цих прізвищ на тих місцях. Інколи від розстановки доданків може змінитись і сума. Бувають й такі чудеса. Очікувати, що самі достойники прийдуть і скажуть – не справляюсь, давайте я піду, – марна справа. Не для того вони «недоїдали й недосипали», щоб самим від теплих місць відмовлятись. Значить,слід допомогти тим, хто сумнівається. Так би мовити, дружньо підказати, а не зрозуміють, то й напрямок вказати. Інакше – біда. Біда всім. І мерові, і команді, і нам.
Програний раунд – це ще не програний бій. Інколи, щоб виграти бій варто у першому раунді побувати на помості. Головне, після цього зробити вірні висновки, виправити помилки, змінити тактику. Щоправда, міняти тренера вже запізно. Але для цього в нас є власна голова. Інколи корисно і її включати.
Якщо у мера буде розуміння цього – дуже добре. Якщо ж – ні, має шанс до третього не достояти.
Олег Мартинюк
Loading ...