Не побоюся в чергове побувати у ролі такого собі громовідводу чи правдолюба-гівномета, як декому зручніше мене називати. На здоров’я. Аби хоч спробували зрозуміти, про що йдеться.

.

А йдеться ось про що. Вже не пам’ятаю у якому з дописів я висловлював виправдану, як на мене, тривогу, що вся, так звана, опозиційна діяльність з протидії беззаконню зведеться до банального створення чергового комітету й балаганних наметів на площах міст. Що ж, комітет створено, намети поставлені. Хто був неправий?

Тепер до головного і найбільш неприємного. Принаймні, для мене.

Зараз висловлю думку через яку можу втратити прихильність дуже багатьох людей, що ставились до мене з довірою. Ризикую бути незрозумілим і почути на свою адресу чергові звинувачення у продажності й замовності всього того, що роблю. Нехай. Але я мушу сказати це.

Такого структурного утворення, як партія «Батьківщина» в Україні не існує. Так само як не існує 99% всіх інших утворень, які іменують себе партіями. В тому числі і того, до якого, де-факто, належу я. Гірко, але це – правда. Амбіції окремих політиків, як вони самі себе називають, сильніші навіть від тієї небезпеки, що чигає на них у разі провалу протестної діяльності, яку вони імітують. «Гетьманчики» у них сильніші від державних діячів.

Зробити подібні висновки спонукала мене заява новоствореного Комітету опору диктатурі, підписана представниками політичних партій Тернопільщини. Відсутність особистого підпису очільника обласної «Батьківщини» можна пояснити двояко. Або надмірною завантаженістю у столиці нашої Батьківщини, або небажанням бачити його підпис поряд зі своїм деяких з підписантів. Перше – малоймовірне, бо нинішній етап протистояння знаходиться дещо в іншій площині, аніж та, у якій звик діяти Василь Тимофійович. Друге – більш ймовірне, знаючи непрості взаємовідносини між вічними керманичами обласних партійних організацій.

Де потрібніший керівник місцевої парторганізації, звичайно, видніше самій партії. Чесно кажучи, мені здається, що безпосереднього в області, а не з Києва роздавати цінні вказівки і звітувати перед керівництвом про їх виконання. Але це тільки мені так здається.

Не буду зловтішатись і з кількості зібраних підписів на захист Юлії Володимирівни, що проводять «туристи» у розставлених наметах. З цього не насміхатись, а робити висновки треба. І робити їх треба було не сьогодні, навіть не вчора, а позавчора, коли Тимошенко була прем’єром. Не спочивати на лаврах «переможців» (хоча, які там «переможці» без представництва у виборних органах області та обласного центру), а тяжко працювати, якщо знаєш, що це таке.

Повернемось до Заяви та підписантів. Заява як заява, як сотні підписані до неї і тисячі, що будуть підписані після. До нічого не зобов’язуюча, нічого не обіцяюча. От так, аби «галочку» поставити й відмітитись. І ми там же. Щось на кшталт польського “Usramsie, no niedamsie!” (перепрошую). Крапка. А далі – хоч трава не рости! Знову кожен по своїх норах, що мняться вершинами, займатись більш важливими справами. Хоча б роздумами йти чи не йти на вибори, як один з місцевих «гетьманчиків» із «За України». Навіть не – висунуть чи не висунуть, а саме – йти чи не йти. Хто того плебса-електората питати буде? Он, блін, де логіка «політика». Покомизитись, як, якби то літературніше, а ви вже самі потрібне слово підставите, незайманка. І після множайший чолобитних дати своє височайше зволення. Вам не гидко? Мені – так!

Тому, назвіть мене знову песимістом, іншими непотрібними словами, але з того «роя», що бачу сьогодні, нічого путнього не вийде. Не вийде, допоки громада не усвідомить, що виступаючи проти свавілля, яке чиниться супроти Тимошенко, Луценка інших, Бога й Духа не винних екс-керівників «Нафтогазу», митниці, ми, в першу чергу, захищаємо себе, а не їх. А для цього потрібно не тільки намети з «туристами» розставляти, а вести цілеспрямовану пропагандистську, роз’яснювальну роботу. Газети, що роздаються з наметів, повинні мати не 1,5 чи, навіть, 5 тисяч накладу, а, щонайменше, на порядок більше. Час, ні – не ділитись, а віддавати незаслужено отримане, в тому числі й матеріальне, панове партійні керівники.

Підписуючи заяви і створюючи комітети, варто перейматися не тим, як «Я» буду виглядати, а тим, чи буде з того користь і яка. Прийде таке розуміння – буде толк, ні, то – ні!

Олег Мартинюк