Біда у мене. Біда велика, панове. Куди там пияцтво з тютюнопалінням.

.

Підсів я на Фейсбук. Підсів конкретно. Замість того, щоб після трудового, напруженого робочого дня прийти додому, поїсти-попити, переглянути новинки телевізійного простору, а потім, з відчуттям повного задоволення, відійти до сну – навіть не роззувшись, кидаюсь до комп’ютера і під’єднуюсь  до всесвітньої мережі. А там…

Але все по порядку.

Ображаються на мене. Мовляв, невдячний, забув про спілкування, про якісь-не-якісь домовленості, обіцяв не пропадати, а сам… Винен, не сперечаюсь. Та подумайте самі. Щойно зберусь з думками, щоб правду-матку в вічі рубанути, а тут – на тобі, рубав вже її і не один раз, і не одному. Повторюватись? Якось не пасує. Та й можуть не зрозуміти. Ще скажуть – залежаним  продуктом, гад, пригощаєш. Та і кого цікавить та твоя правда-матка? Переситились вже. Нудить від неї. Тому й поринаю у безмежжя павутини.

Там все інакше. Там бурлить життя, киплять пристрасті неабиякі. Мало не через день революції відбуваються. Вже не кажу про ефбешних побратимів, що не шкодуючи живота свого чинять геройство і самопожертву. Ось хоча б один сміливий киянин між походами на кухню для поїдання холодцю, таки придумав як побороти супостата й організував сто сорок восьме громадське об’єднання чи рух (що не принципово) з такою милозвучною назвою «Звільни Україну». А ще один, ну чисто, як покійний Усама, почав звертатись до сподвижників через Інтернет з закликами відео-референдуму (я думаю для початку) щодо відставки всіх і вся. Чому ні? Щоправда й відставка, швидше за все, буде віртуальною. Але це вже – дрібниці і кого цікавить. Головне креативно й для іміджу великий плюс. А, щоб ви знали, імідж – то все! Особливо у нашій спільноті.

Багато цікавого ще можна надибати у мережі. Одних революціонерів-змовників з добрий десяток груп, поміркованих еволюціоністів не менше, а інтелектуалами аж кишить. Та всі! Без зайвої скромності. Як правду – то правду. Ідей всіляких громаддя, аж задуха від них. І всі такі, як би сказати, цікаві-цікаві, так і хочеться, іноді, фахівців покликати. Головно психіатрів. Чомусь…

Доповім я вам, що і наші не відстають. Я лише у чи не трьох спільнотах. Після оцього мого хваління напевне виженуть…. Та я не здамся – проповзу, мов вуж, просочусь тонким струменем, все одно повернусь.

А ви про якісь домовленості, про прозу життя. Не до них мені. Велике кличе!

Олег Мартинюк