Будуємо нову країну. Подібного змісту гасла прикрашали чи не половину рекламних площ нашого славного міста.

Задумався я. А яку країну будуємо?

Для усвідомлення мусимо зробити коротенький екскурс в, не таке вже й далеке, минуле. В час, коли фанфари сповістили про побудову нової спільноти – радянський народ. Країни Рад – немає, а народ, як виявляється, – залишився. І будує той народ «нову країну».

В той час, хитрим визначенням «радянський народ», комуно-партійне керівництво, в чергове, після «Десяти заповідей», змавпувало біблейське – «нема ні елліна, ні іудея».  Радянський – значить не росіянин, не українець, не латиш, не естонець, не грузин, одним словом – рослина в пробірці без ґрунту, істота без роду і племені у якої « и вместо сердца – пламенный мотор». І переганяє той «мотор» не кров, а ерзац, суржик – фіз. розчин. Манкурт, одним словом. Коли ще хто пам’ятає.

Я знаю, були люди, котрі, з непідробною гордістю, говорили і говорять до сьогодні:  я – радянський. Говорили щиро, без примусу, чи залякувань. Радянська ідеологічна машина була надзвичайно потужним агрегатом. Ті ж таки радянські люди щиро пишались своєю батьківщиною – СРСР. На щастя, хто зна, а може на біду, я ніколи не відчував своєю Батьківщиною цього монстра. Мені не вкладалося в голові, що наскрізь ісламський, і релігійно і культурологічно, світ республік Середньої Азії може бути моєю Батьківщиною. Відчуваючи повагу і розуміння щодо громадян республік Балтії, тим не менше, і цю частину радянської імперії я не міг назвати своєю Батьківщиною. Зі всією взаємоповагою, вони, так само, не бачили в мені свого земляка й одноплемінника. Мені так здається.

Тому і не зміг, й до сьогодні не можу, сприймати себе часточкою радянського народу. Дрібною піщинкою у безмежному морі піску, малесеньким гвинтиком у складному зубодробильному механізмі, де люди і долі перемелювались в придорожній порох, співаючи при цьому осанну Механіку. Тому гірко мені від того, що будівничими «нової країни» виявились плоть від плоті радянські люди. Жаль мене огортає, коли дивлюсь на них. Печать меншвартісності вкриває їх чоло. Порожнеча у їх очах і душах. Вони вже ніколи не будуть українцями, а, навіть етнічні росіяни, в очах, навіть корінних неросіян Росії, залишаться хохлами і ніколи не стануть «русскімі». Від цього всі їх фобії та манії. Від цього люта ненависть до всього українського та українства. Ці люди не мають національності, на жаль, і батьківщина у них специфічна – територія, де вони себе комфортно почувають. Не більше. Ці люди, можливо, навіть не підозрюють, що Батьківщина – це дещо інше. Саме через це для них так важливо, щоб був “народ України”, а не український народ, не нація, а народонаселення. Вони знаходяться поза національною само ідентифікацією ( не плутати з етнічною, категорією значно вужчою). І саме тому вони вважають себе наднацією. Рівнішими від рівних. Праведнішими від праведників. А це страшно. Це ще страшніше, ніж видається на перший погляд. Жодних морально-етичних перепон, жодних зобов’язань. Ні перед чим і ні перед ким. Економічна доцільність – наріжний камінь їх існування. Й існування «нової країни», яку вони будують.

То ж як має виглядати та країна?

Вичитав у Вікіпедії: «Фашизм у владі опирається на масову тоталітарну політичну партію (приходячи до влади, вона стає монопольною), підконтрольні владі профспілки і незаперечний авторитет «вождя», «дуче», «каудільо», а також на масовий ідеологічний і фізичний терор.»

Нічого не нагадує? Чи, може, це і є їхньою офертою?