Що не кажіть, а таки велике щастя дізнатися, що хтось мислить подібно до тебе. Має схожі погляди на життя та бачить однакові шляхи вирішення громаддя негараздів.

Ви навіть не уявляєте з яким задоволенням я прочитав стилізований нарис-інтерв’ю Юрія Винничука. Роздуми подібні до моїх, біль однаковий з моїм, надії, як продовження, а радше, першоджерело моїх надій. І розпач одно корінний. І намагання його притаїти в такий знайомий спосіб.

Та досить про сумне.

Колись давно, в розмові з другом, до речі, однокласником і однокашником по інституту, я почав фантазувати на вільну тему відродження імперій. Я переконував товариша, що європейське співтовариство – не що інше, як модифікована австро-угорська імперія наших днів. Щоправда, неприродно поєднана з колоніальними Францією та Великою Британією. І цілком осібною незрозумілою Німеччиною.

На той час, пройшовши курс історії держави і права, а ще раніше економічної історії й географії, мені здавалось, що, на противагу ідеї відродження постСССРівського простору, а фактично Російської імперії, слід задекларувати ідею новітньої Австро-Угорщини. Хай навіть епатажно.

Тепер бачу свою правоту у тій напівсерйозній суперечці.

Двадцять років метань у різновекторній політичній шизофренії майже вщент зруйнували ідеалізм зламу 80-90-х минулого століття. Розмили, і без того плавкий, національний ідентифікаційний ґрунт під нашими ногами. І ми, як в часи Кобзаря, допитуємося в оточуючих і самих себе  хто ми і звідки. Русини, русичі, малороси, «золотого Тамерлана – онучата голі», чи, все-таки, – УКРАЇНЦІ? Це – ключове питання. Відповідь на нього мала б стати для кожного з нас тим мірилом свого ототожнення з державою, яку кожен будує у собі. І спільно будуємо для себе. Принаймні, мали б будувати.

І ось тут виявиться які ми різні – культурно-цивілізаційно, національно-етнічно, конфесійно. Це реальність від якої ми нікуди не дінемось, це особливість нашого буття. Вододіл прокладений не нами і не сьогодні.

Така вже нам випала доля – жити без неньки, то під опікою бабці Австро-Угорщини, яку ми так зневажили й розчарували і звели в могилу через зайдів-пройдисвітів сусідів, то мачухи Польщі, що намагалась нас «пацифікувати» до рідних дітей, а то й у СРСРівському сиротинці з його жорстокістю й покараннями лише за те, що хотіли залишатися самими собою. Ми, діти-сироти, звикали до того життя, призвичаювалися і, як кожна дитина, залишали на спомин собі тільки світлі його моменти, забуваючи, чи намагаючись забути, всі негаразди і біди. Ми просто асимілювались в оточення.

Здається саме час визначитися, чи жити нам вкупі, позірно демонструючи назовні нашу єдність, чи спокійно, без надриву, як це зробили чехи з словаками (за суттю своєю один народ), розійтися і будувати кожен своє життя у свій спосіб. А потім, може, колись, знову зійтися докупи і розплакатися в братерських обіймах.

Інколи, варто відступити назад щоб з новими силами, переосмисливши пройдений шлях, порвавши павутиння облуди, зробити різкий прорив, той єдиновірний рішучий стрибок в омріяне майбутнє.

Мені здається – це найкращий вихід.