На минулому тижні я вже висловлював занепокоєння станом нашої тітоньки Феміди. Події останнього часу лише підтвердили виправдане занепокоєння. У тітоньки Феміди дах таки знесло. Остаточно і безповоротно.

.

Донедавна, все-таки, жевріла іскорка надії, що все минеться і тітонька, якщо не видужає цілковито,то хоча б призупиниться прогресування недугу. Не судилося.

У кожного з нас своє ставлення до екс-міністра МВС Луценка. В тому числі й до порушеної щодо нього кримінальної справи. Але відверте знущання над людиною у вигляді тримання під вартою без будь-яких на те об’єктивних підстав інакше, як катуванням назвати неможна.

Вся біганина Вічного Жида державного правозахисту п. Карпачової звелася до чергової засвітки, яку вона так полюбляє, перед телевізійними камерами й «галочкою» у журналі добрих справ для звіту перед світовою спільнотою.

А перед тим ще були справи порушені у Львові щодо подій 9-го травня. Без найменшого сум’яття, що міліцейські, що прокурорські ще до рішення судів обізвали злочинцями чітко визначену з гори одну зі сторін конфлікту. При цьому, представників «гумового виробу типорозміру №2», що стріляли по людях іншими гумовими виробами, навіть не помічаючи.

Далі – більше. Вже наші північно-східні  закляті друзі звітують у пійманні, саме так, а не затриманні, на сибірських золотих копальнях запеклого націоналіста, який «по-звірячому побив «ветерана», зірвав з нього нагороди і, о жах, георгіївську стрічку». Забуваючи, що той ветеран – побратим знаного у Львові казнокрада партійних грошей, за що й був, свого часу, підданий обструкції однією з проросійських політичних сил, проплачений провокатор і, взагалі, особа яку у пристойне товариство не кличуть й за руку з ним не здороваються. А назвати його ветераном можна, хіба, підльодного лову. До речі, піймання, як прозвітували росіяни, відбулося по лінії Інтерполу. Тобто, за запитом української сторони. Так треба розуміти? Ще такої оперативності від сусідів ніхто не бачив. Декого з нинішніх наших керманичів, які поправляли здоров’я і сушили нижню білизну після виборів 2004-2005 року на підмосковних державних дачах й оголошених у міжнародний розшук ці лицарі кийка і стакана роками у себе під носом не помічали. А найгірше для них те, що українська сторона, як повідомили самі ж прокурорські, того пана-націоналіста у розшук навіть не оголошувала. Чомусь не чути жодної реакції з цього приводу нашого набундюченого й самозакоханого вгодованого індика запарканних справ. Громадянина ж України затримали! Натомість, чуємо коментарі, чи не цілими абзацами із матеріалів кримінальної справи, якоїсь дівахи з російської прокуратури. Таке враження, що російські поплічники наших «проніних» порушили провадження у кримінальній справі за, на їх думку, злочин який мав місце на території України. Це небувало сміливий крок у кримінальному процесі! І не біда, що зі здоровим глуздом не дружить. Хіба така дрібничка стане на заваді у допомозі «братам» по цеху?

Не хочу виглядати циніком, але всю сутність фахової придатності людей у погонах, покликаних, за визначенням, охороняти правопорядок і наш з вами спокій, яскраво демонструє, так звана, Севастопольська справа. Нагадаю. На початку лютого цього року у Севастополі зникли дві неповнолітні дівчинки. Через деякий час були виявлені їх тіла зі слідами насильницької смерті. За майже чотири місяці розслідування республіканська міліція, щонайменше, тричі переможно звітувала про розкриття злочину. Що характерно, тричі затримані давали викривальні щодо себе покази. Більше того, чи не всі затримані написали явки з повинною. Не варто говорити, що звірячий злочин до сьогодні не розкритий, а доля осіб, які себе обмовили – невідома. Часи міліцейського свавілля епохи Кучми-Кравченка повертаються. Сумна статистика смертей у відділках міліції та СІЗО – тому підтвердження.

Та мова тут дещо про інше. Можна і треба нарікати на профнепридатність  міліції. З цим сперечатись важко. Але куди дивилась прокуратура і що було з тітонькою Фемідою? Я більш ніж впевнений, що прокуратура, не вдаючись у деталі, підтримувала подання міліцейських про утримання під вартою підозрюваних, а «їхні честі» за шість секунд підмахували постанови. Ось така у нас система правосуддя панове. То що і далі сподіватись на безпристрасне розслідування справ і справедливий суд? Без різниці стосовно кого.

З іншого боку, риторичне – а судді хто?

Нині судова система наповнюється людьми, які отримували спеціальну освіту вже в незалежній Україні. Пам’ятаю, як у 1991 році, перебуваючи на гребені ейфорії здобуття незалежності, я зібрав докупи всі кодекси УРСР, зв’язав мотузкою і намірився понести здавати в макулатуру. Добре, що мій товариш – однокласник і однокашник по інституту, більш тверезомислячий і прагматичний, відмовив від цієї затії. Деякими з кодексів користуюсь дотепер. Чи це нормально? Висловлю особисту точку зору – ні, абсолютно ні! Хто б що не говорив, для мене УРСР – не Україна і радянське право – не те саме, що право незалежної України. Принаймні, так би мало бути. Тепер подивимось що є насправді.

Говорити, що нічого не відбулося у системі права – до певної міри лукавство. Повністю оновлене сімейне, цивільне, як матеріальне, так і процесуальне законодавство, є зрушення у господарському та адміністративному, робляться спроби привести до норми земельне право. Разом з тим, живемо за радянськими трудовими, житловими, кримінально-процесуальними законами. Знову маємо те саме намагання прищепити пагони цивілізованих правових цінностей на трухляве пострадянське дерево. Доброго плоду з такого покруча не чекайте.

Повертаючись до поставленого запитання.

Нинішні судді здобували освіту й вступали на самостійний професійний шлях під чуйним керівництвом тих таки «мічурінців»- правників, що жили і живуть у радянському вимірі за його правилами й традиціями. Саме тому вони так люблять серіали на кшталт «Ментів» та інших «Убойних відділів». Почасти, першим своїм робочим місцем завдячуючи особистим зв’язкам батьків чи банальному хабарові. Вилизування рук благодійника всмокталось у їх сутність. А тому,  рефлекс прислужництва у них не залежить від кольору тих, хто прийшов до влади. У цьому випадку – ключовим є приналежність до самої влади, а не її окрас.

Подібна ситуація – трагічна, в першу чергу для суддівського корпусу. Беззастережно виконуючи забаганки влади, судді ризикують перетворитись у примітивних «шісток» цієї влади, або «шнирів» владного «пахана», що одне і те ж. Сама ж система відправляння правосуддя поволі, але впевнено перетворюється в таке собі госпрозрахункове Бюро добрих послуг «Чого зволите» зі стрункою системою підпорядкування по всій вертикалі влади. Очікувати справедливості від такої системи не доводиться. Тому слід пам’ятати, що ризик потрапити у шестерні зубодробильного монстра   самим суддям ніяк не менший, аніж посполитому українцеві. А, часом, і вищий через специфіку діяльності й різного роду ризики. Перший з яких – «здача» своїми ж. У бажаючих зайняти вивільнене місце дефіциту не буде.

Дивлячись на збайдужіле суспільство, якому чим день все більше набридає, бодай якось, впливати на ситуацію, залишається мінімум надії на позитивні зміни. Сподівання на реформування системи самою системою є, апріорі, хибними. Проведена судова реформа законодавчо закріпачила суди і суддів, поставивши їх у повну залежність від вертикалі влади й позбавивши реальної самостійності у прийнятті рішень.

Юстиція у її первісному розумінні, не тільки, як правосуддя, а й як СПРАВЕДЛИВІСТЬ відмирає. Консервативна терапія вже безсила. Залишається домовлятись з оркестром, або…

За цих обставин, як ніколи актуальними стають слова німецького пастора Мартіна Німьоллера сказані ним за схожих обставин:”Спочатку вони прийшли за комуністами, я мовчав, бо я не був комуністом. Потім вони прийшли за євреями, і я промовчав, бо не був євреєм. Потім вони прийшли за католиками, і я промовчав, тому що я був протестантом. Тоді вони прийшли за мною, але до цього часу не залишилося нікого, хто б заступився за мене “.

То де ж вихід? Не знаю, а навіть коли знаю – не скажу. Думаймо, шукаймо і, головне, щось з цим робім!

Олег Мартинюк