Невідомо коли і більш прогнозовано як закінчиться процес над Тимошенко. Але те, що він стане лакмусовим папірцем всієї судової системи України – річ очевидна. Не тільки в плані життєздатності системи, як такої. Значно важливіше, що даний процес дасть змогу пересічному громадянинові на власні очі пересвідчитись у її гнилому єстві й цинізмі. Ось, що важливо.

.

І не вина в цьому якогось конкретного судді чи прокурора. Вона задумана такою за первісним своїм замислом. Цинічною, брехливою, виверткою і лукавою. Людина, яка до неї потрапляє вимушена діяти за її правилами, перетворюючись у носія вищеназваних основоположних засад. Інакше система або перемеле, або викине, як чужорідне тіло. Альтернатива у нинішніх умовах відсутня. Саме тому – маємо те, що маємо.

Сьогодні хотілось би поговорити про роль та місце адвоката, захисника у кримінальному процесі. Не будемо заглиблюватись у процесуальні тонкощі, бо ризикуємо у них і потонути. Поговоримо в загальному. Безперечно, без посилання на деякі норми законів та професійних засад діяльності не обійтися.

На останньому судовому засіданні суддя Кірєєв окремою постановою звернувся до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України щодо порушення, на його думку, правил професійної етики та вимог закону України «Про адвокатуру» адвокатом Титаренком. Подібні звернення не є чимось незвичайним у судовій практиці й застосовуються судами досить активно. Це нормальна і прийнятна практика. Проте, мова про конкретний випадок і аргументацію судді Кірєєва. А ось тут повне свавілля і беззаконня. Мені цікаво чи обітруться колеги-адвокати і зроблять належні висновки, як цього бажає суддя, чи все-таки, стануть на захист соратника по цеху й дадуть гідну відповідь? Від цього залежить багато. Адже йдеться про існування самого інституту адвокатури в Україні. Можливо досить голосно й з надривом, але – від щирого серця.

Адвокати, як, до речі, і судді у повсякденній своїй фаховій діяльності керуються, поряд із законами, правилами й кодексами професійної етики. Дані документи створюють у розвиток законодавчих актів, доповнюють їх та конкретизують. Досить симптоматично, що Кодекс професійної етики судді складається лише з дванадцяти статей. І, як завжди, найголовніше у самому кінці. Приписи статті 12 Кодексу професійної етики судді гласять, що суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини його поведінка була бездоганною.

Чи завжди дотримуються судді цього припису судити нам людям поінформованим, законослухняним та розсудливим. Нагадаю, що за даними, як вітчизняних, там і закордонних моніторингових організацій на сьогодні рівень довіри до судової системи в Україні залишається надзвичайно низьким – лише 6–10%. Чия в цьому провина? В першу чергу? Це щодо повчань і нарікань на неприпустиму, з точки зору судді Кірєєва, поведінку підсудної та її захисту. Спочатку слід витягнути зі свого ока колоду, щоб вказувати на пилинку в оці сусіда.

Окрема постанова судді Кірєєва – пробна кулька у бік правничої спільноти. Не тявкнуть – до побачення юстиція. Треба, щоб відгризнулись. А, за можливості, й вкусили. Тим більше, є за що.

Ситуація, яку маємо сьогодні, нагадує мені давній не зовсім пристойний анекдот. Заздалегідь прошу вибачення в особливо вразливих читачів. Але, як кажуть, з пісні слова не викинеш.

Навпроти каналізаційного колодязя заповненого фекаліями навпочіпки сидить молода людина у відпрасованому костюмі з розвідним ключем у руках. Тут з лайна вигулькує старий, досвідчений сантехнік, що ліквідовує прорив у «гівногоні». – Ключ! Молодий чоловік подає ключ. Майстер знову занурюється у нечистоти. Через якийсь час, вже сидячи на тротуарному бордюрі після ліквідації прориву, брудний, але щасливий досвідчений сантехнік звертається до співрозмовника. – Вчись синку, а то все життя будеш ключі подавати.

До чого це я? А ось до чого. Суспільство знаходиться зараз у тому загидженому каналізаційному колодязі наповненому нечистотами. Не в якості майстрів, а як сторонні спостерігачі. Поряд з нами є і ті, що намагаються прорив полагодити. Зверху – на перший погляд, ситі, вдоволені життям особи, що своїми фаховими здібностями мали б цьому суспільству допомогти. На разі, вони це роблять лише подаючи ключі-поради. А треба пірнути, особисто пірнути. І допомогти залатати прорив. Чи вистачить духу? Ще те питання. Інакше, до самісінького кінця будемо подавати ключі не завжди вправним сантехнікам суспільства.

Коли цього не зробити маємо шанс захлинутись лайном. Усі!

Олег Мартинюк