Чергова Олімпіада добігла кінця. Збірна США фінішним ривком виграла медальний залік у китайців. Загалом “зірково-смугасті” здобули 113 медалей:  39 золотих, 41 срібну, 33 бронзових. Китай, який передував впродовж усієї Олімпіади, втратив лідерство лише в останній день. Представники Піднебесної виграли 88 медалей: 38 золотих, 32 срібних і 18 бронзових. Японія з 27-ма золотими, 14-ма срібними і 17-ма бронзовими нагородами стала третьою. До десятки загального заліку увійшли також Великобританія (22 золотих нагороди), команда ОКР (20), Австралія (17), Нідерланди, Франція, Німеччина та Італія (усі – по 10).

Церемонія закриття, як завжди буває в таких випадках, несла в собі нотки зрозумілого смутку водночас із надією на нову зустріч уже через три роки: Токіо передав естафету Парижу, де відбудеться Олімпіада-2024 – якщо (тьху-тьху) мерзенний вірус до того часу не напродукує міріади своїх нових штамів, які заженуть людство в глухий кут. Втім, про таку сумну можливість нині не хочеться думати –  сьогодні хочеться кинути побіжний погляд на виступ на Олімпіаді посланців неньки-України.

Уже сам розподіл здобутих ними медалей (нагадаю – 1 золота, 6 срібних і 12 бронзових) може наштовхнути на думку: десь не дотерпіли, десь недопрацювали, десь не виявили достатньо концентрації, що й завадило конвертувати величеньку кількість “бронзи”  у більш коштовний метал. Серед усього цього траплялися і вже зовсім анекдотичні випадки на кшталт того, коли у фіналі зі стрільби на 50 м з трьох положень наш  Сергій Куліш боровся за медалі, але в одній зі спроб… вразив чужу мішень.  Окремий привід для запізнілих  зітхань: 23 українці й українки  зупинились буквально в кроці-двох від п’єдесталу, посівши 4-6 місця у фінальних змаганнях. Наша команда стала 44-ю в класичному медальному заліку і 16-ю за загальною кількістю нагород. За сукупною  кількістю медалей Україна повторила своє досягнення Лондона-2012, однак тоді у нас було 5 золотих нагород і 14-е місце в загальному заліку. Одне-єдине “золото” Жана Беленюка – привід або затягнути пісню про “козацьку славу”, або поміркувати над темою  користі міжрасових шлюбів – що кому більше до вподоби. Взагалі ж, якщо прискіпливо порахувати, то українці (за походженням)  здобули не одне олімпійське “золото” в Токіо, але воно йшло в залік інших країн. Приміром,  канадська спортсменка Крістен Кіт (саме Kit, а не Keith, Keeth чи Keathe), яка виграла “золото” Олімпіади в академічному веслуванні вісімок на 2 км, розповіла про своє українське коріння: “Мій дід народився в Україні, а батьки моєї бабусі були українцями. Я пишаюся своєю спадщиною і хотіла б, щоб вони бачили, як я беру участь в гонках… Я  виросла в українській громаді, ходила в Українську католицьку церкву Св. Кирила і Мефодія, а також займалися українськими танцями”. Золоту медаль у вільних вправах виборов і уродженець Дніпропетровська Артем Долгоп’ят, але раділа їй не Україна, а команда Ізраїлю, за яку він нині виступає.

Ці (та ряд інших атлетів) реалізували себе там, де для цього створені кращі умови. За великим рахунком, вони, можливо, не дуже суттєво відрізняються від тисяч наших заробітчан за кордоном. І ще дуже багатьох тих, які норовлять “змитися з України” (як висловлювався один мій знайомий студент). Тому що тут… “один тир, який був, згорів, і більше нічого немає”. Це – слова львів’янина Павла Коростильова, члена збірної команди України зі стрілецького спорту.

Трохи цікаво, скільки ми за таких умов і за такою тенденції “настріляємо” медалей на наступній Олімпіаді?