В цю передвеликодню пору, кажуть, прийнято сповідатися. І говорити правду і лише правду – така гарна і дуже поширена серед нас, українців, звичка, чи не так? Відкрити душу, не залишивши в ній жодного неосвітленого темного закутка. Зроблю це і я, хоча, припускаю, всезагального схвалення і розуміння не отримаю. Ну, та спробую якось це пережити.

Одним з моїх улюблених літературних персонажів ще з часів дитинства (можливо, затримався  в цьому віці?) є капітан Ларсен з роману Джека Лондона “Морський вовк”. Він – антипод головного героя книги, рафінованого інтелігента, літературного критика Гамфрі Ван-Вейдена, котрий волею випадку опинився на шхуні, на якій панувала нічим не обмежена  диктатура отого самого Вовка Ларсена (чи, висловлюючись його словами, панувало його свинство). Брутальний і цинічний, наділений безмірною фізичною і неабиякою інтелектуальною силою, він дотримувався філософії так званої життєвої “закваски”. У кого вона міцніша – той і перемагає, усуваючи з дороги інших. Загалом – суміш ніцшеанства, мальтузіанства, культу брутальної й нічим не стримуваної сили. Тип, до якого пересічний обиватель  може відчувати хіба що глибоку антипатію, змішану із зрозумілим острахом. Попри це, він здатен викликати і симпатію – якщо залишити поза увагою, чим може обернутися будь-який конфлікт інтересів з людиною подібного типу. В деякі моменти не приховував свого захоплення ним і сам Ван-Вейден: “Мені здавалося, що я тут наодинці з богом і  бачу весь шал його гніву. Але штурвал виринав знову, виринали широкі плечі Вовка Ларсена, і його руки, що стискали спиці і кермували кораблем, підвладним його волі, волі земного бога. Він панував над бурею…ніби осідлавши її, мчав на ній до своєї мети. Ну, чи не диво! Чи не диво, що якісь комашки-люди живуть, дихають, працюють, ведуть таку утлу споруду з дерева й парусини крізь страхітливе буяння стихій!”.  Його образ на екрані був не раз створений американцями, англійцями, німцями, але найбільш переконливим видається характер, що його зобразив у телефільмі 1990 р. литовець Любомірас Лауцявічус – інфернальний, зловісний, до кінця впевнений у доцільності  свого мізантропічного кодексу.

Зізнаюся, так би мовити, “во гріху”: з дитинства мріяв бути схожим на отого самого Ларсена. Проте реально  вийшла з мене значно погіршена версія “книжкового хробака” Ван-Вейдена. Який, попри весь свій ідеалізм, в кінці роману зізнавався, що Вовк Ларсен показав йому інший, небачений досі світ, і колишнім “салонним інтелектуалом” він вже не стане.

Тепер – трохи детальніше про отой світ – з прив’язкою до згаданої на початку  передсвяткової атмосфери, яка проникнута мотивами воскресіння і вічного життя. Надам слово улюбленому персонажу: “Такі ви всі,— вигукнув Вовк Ларсен  напівсердито,— лише розпатякуєте про безсмертну душу, а померти боїтеся. Щойно загледіли гострого ножа й боягуза-кока і вже чіпляєтеся за життя, забувши всю свою рожеву філософію. Як же так, мій любий друже, ви ж будете жити вічно! Ви — бог, а бога вбити не можна. Кок не може зашкодити вам. Ви ж певні, що воскреснете з мертвих. Чого ж вам боятися?…Вічність є вічність, і коли ви помрете тут і тепер, ви житимете десь-інде в майбутньому…Ви от кажете про інстинкт безсмертя, а я кажу про інстинкт життя, який полягає в тому, щоб жити; і коли життю загрожує видима смерть, він перемагає інстинкт так званого безсмертя”.

Попри знущальний цинізм цього монологу, він видається мені переконливішим за всі розлогі просторікування про безсмертя душі й вічне життя деінде на небесах, які звідусіль лунають нині. Не згодні зі мною? Ваше священне право.

Я ж скористався своїм правом розповісти те, що запало глибоко в душу ще з дитинства…