Думаю, кожен журналіст не дуже любить читати довжелезні “верети”, написані його колегами, однак частенько залюбки грішить цим сам. Каюся, сам грішний – іноді потік думки просто виливається багатослів’ям у рядках, яке опісля не дуже то й хочеться скорочувати.

Думаю, у суворій стародавній Спарті, де дуже поціновувалося стисле, лаконічне висловлювання думки (“лаконічність” походить від назви регіону Лаконії, де знаходиться Спарта) мені б не уникнути покарання палицями, або й чогось гіршого…

Саме цього дня 130 років тому, 23 квітня 1889 р., письменник Антон Чехов у листі до брата написав фразу, яка стала крилатою: “Стислість – сестра таланту”. Цілком згоден з Антоном Павловичем, але…  в моєму розумінні він першим став “жертвою” свого вислову: його п’єси “Три сестри” і “Вишневий сад” я так і не прочитав, попри прискіпливість шкільної вчительки російської літератури. Натомість коротеньке оповідання “Оратор” (про п’яничку, який заробляв траурними промовами на кладовищах і одного разу… переплутав покійника з живою людиною) досі залишається одним з улюблених. Отож, дотримуюся поради класика і спробую зробити оцей свій опус максимально стислим (лаконічним, лапідарним).

“Війну і мир” Льва Толстого осилити так і не зміг – товщина томів (а всередині них – довжелезні роздуми про старий дуб) були гарантією того, що їх не прочитаю.

Така ж доля спіткала і “Дон Кіхот”  Мігеля де Сервантеса.

Ернест Хемінгуей понаписував багато і різного, але найперше ціную його за коротенький “Старий і море”.

Хоча: “12 стільців” і “Золоте теля”, “Пригоди бравого вояка Швейка” і навіть “Тихий Дон” не страждають надмірною “тендітністю”, але прочиталися на одному диханні (внутрішня налаштованість?)

Зізнаюся вже в  повному “гріхопадінні”: Біблію не зміг прочитати ні українською, ні російською, ні англійською. З тієї ж причини важкувато вислухати проповіді в церкві, оскільки за звичкою шукаєш в них якийсь сюжет і серед нескінченних повторів і кружлянь по колу не знаходиш…

Не судіть надто суворо. Крапка.

Ігор Дуда