А Тернопіль таки змінився. Це особливо відчуваєш, коли вийдеш у місто після кількаденного перебування в чотирьох стінах. І після того, як міською владою були встановлені доволі жорсткі заходи запобігання проникненню в наше середовище отого самого коронавірусу.

Пройшовся я вчора  від ринку вулицею Шептицького, щиро кажучи, з очікуванням (але не з надією) побачити якісь порушення встановлених обмежень – на це цілком можна було сподіватися  від нашого не надміру законослухняного люду. Але…  місця, де ще недавно велася жвава торгівля молочною продукцією і птицею, розкладеними просто на землі, потішили око пусткою. Павільйончики по інший бік дороги, де зазвичай людно, закриті. Продавщиця газет у критому приміщенні при вході на ринок, здавалося, навіть трішки зраділа мені – на відміну від недавніх часів, коли біля прилавка було багато охочих погортати газету перш ніж її… не взяти, цього разу тут не було нікогісінько. Вулицю Живова на переході довелося перетинати не у невеличкій юрбі, а самотнім перехожим – аж трохи дивно. На протилежному боці, вже на вулиці Шептицького, подив продовжився. Порожньо на місці, де ще недавно торгували щенятами, кошенятами та іншою живністю. На дверях деяких торгових закладів – жалюзі. Як спогад про недавнє минуле – лоток з апельсинами і лимонами, але звичних 3-4 покупців біля нього сьогодні немає. А ще – дві відкриті “точки” з продажу кави майже одна навпроти другої. І теж зовсім не обложені охочими посмакувати гарячим напоєм. Захожу в магазин “Все по 2 гривні і більше” – просто так, без наміру щось придбати. Біля каси – молоді чоловік і жінка, вочевидь, подружня пара. Ще один відвідувач в глибині приміщення роздивляється якесь горня. Молода дівчина в масці і шваброю в руках ретельно тре підлогу якимось, судячи з запаху, хімікатом. Довго принюхуватися до нього не маю наміру, отож виходжу надвір. Там з атмосферою якоїсь незвичної й напруженої напівтиші дисонує мелодія “Танцю маленьких каченят”, що її виконує на акордеоні чоловік у якомусь напіввійськовому вбранні. Згадавши раптом обіцянку міського голови зупинити рух громадського транспорту, якщо в нього сідатиме більше 10 пасажирів, заглядаю у вікна жовтих автобусів, що проїжджають вулицею. Так… у тому не більше п’яти, у тому теж явно менше десятка, у цьому взагалі одна жінка з дитиною… На переході біля універмагу враження, що місто десь наполовину спорожніло, ще більше підсилюється. Обідня пора, час, коли бульвар і Театральний майдан раніше були заповнені людьми, в тому числі й галасливими іноземними студентами, сьогодні (себто вчора) позначений отою ж сонною напівтишею – хоч бери та й сядь і закуняй на лавці… Розмови ведуться здебільшого між двома особами – ні тобі любителів зметикувати “на трьох”, які в інші часи тут водилися, не кажучи вже про більші зібрання, на які в світлі останніх подій і пов’язаних з ними рішень, міг би вельми знадобитися чеховський унтер Пришибєєв (“Народ! Не толпись! Расходись! По домам!”)…

На думку мимоволі спадає Шевченкове “Село неначе погоріло…”. Але тут же осмикую самого себе і утримуюся від відомого продовження. Люди не подуріли, ні – вони, хочеться сподіватися, позбулися зовсім недоречної нині легковажності і, здається, свідомі потенційної загрози, що нависла над ними. Що змусило їх до цього? Переконання влади? Розмови з сусідами і знайомими? Чи, може, страшнуваті у своїй невблаганності цифри, що не раз останніми днями зявлялися на телеекрані: у Італії на COVID-19 захворіло понад 27 тис. людей, з них близько 3 тис. померли.

Вчора Тернопіль здався мені уже не тим, яким був ще тиждень тому…

Все ж, на такій хвилююче-ліричній ноті завершити не вдалося. Сьогодні вранці у приміщенні нещодавно відкритого фітнес-центру неподалік помітив субєкта, який щосили “гвалтував” якийсь тренажер. Схоже, рекомендації й заборони стосуються таки не всіх…

Ігор Дуда