Солов’їний спів у тиху передсвітанкову пору зачаровує душу і мимоволі спонукає до того, щоб, стоячи на балконі, замріяно вдихнути на повні груди прохолодне травневе повітря. Біс з нею, з отою повітряною тривогою, яка нещодавно була оголошена: оминало раніше – може, омине й тепер. До того ж, можливо, бузувіри вже вгамувалися – ніби ж достатньо навоювалися пізно увечері.

Декілька доволі сильних вибухів звідкілясь з півдня змусили шибки балкона затремтіти, а мені блискавично підказали, що варто б чимскоріш ретируватися у кімнату і сховатися за кількома стінами. Охоче підкоряюся цьому інстинктивному бажанню, спіткнувшись дорогою об поріг. А вже в кімнаті, прилігши на тахті, пригадую, що подібних відчуттів не доводилося переживати ще, здається, від грудня – саме тоді було чути подібне бабахкання внаслідок прильотів від “братів”.

Те, що вони якось оминали своєю ракетно-дроновою увагою наш тихий край, зізнаюся, трохи тішило (припускаю, не лише мене). Але досить, виявляється, почути кілька вибухів на відстані, яку важкувато визначити на слух, і трохи прийти до тями, щоб:

– твої вчорашні клопоти з приводу бандажу для травмованого коліна одразу здалися несуттєвими – достатньо було летючому вибуховому знаряддю звернути трохи вбік (з цим у росіян, наскільки відомо, виходить “запросто”), щоб тебе, можливо, перестали турбувати будь-які життєві проблеми;

– згадати незлим і тихим словом усю купу аналітиків, військових експертів та офіційних осіб, які ще минулої осені переконано передбачали, що запаси усього високо-і не дуже високоточного у Росії ось-ось вичерпаються, і тоді ми їх…

– сказати смаковите “Fuck!” на адресу американських та європейських партнерів, які категорично відмовилися закрити небо над Україною, а військову допомогу в переважній більшості надають не на випередження, а навздогін злочинним витівкам Росії;

– подумки подякувати нашій ППО, яка, судячи зі звуків (хоча можу помилятися) щось збила;

– подумати: “Пронесло…”. Є в цій думці щось від гри в російську рулетку – хоча в нашому випадку шансів уціліти, напевно, таки більше, ніж коли крутиш барабан револьвера і потім притискаєш дуло до скроні з відчайдушною надією, що фатальний патрон дістанеться не тобі. Є щось від того, що могли відчувати євреї в німецькому концтаборі, коли його комендант зранку розважався вибірковою прицільною стріляниною по в’язнях.  І, як це не прикро, є й трохи принизливе відчуття себе худобою на різниці, яка якщо не нині, то завтра має потрапити під ніж або смертельний удар струму. Неприємне, скажу вам, відчуття.

Втім, такі занепадницькі думки, напевно далеко не в усіх краян. Судячи із застереження міського голови не публікувати фото та відео, схильних до дурнуватого самопіару бовдурів у нас вистачає.

Як, на жаль, і наразі ракет у Росії…