“Тому, що народ наш дурний!”, – спересердя вигукнув мій давній знайомий, з яким я мав необережність учора, на Театральному майдані та під вірші Т.Шевченка, вступити в полеміку про Віктора Ющенка. Краще було б втягнути його в розмову на футбольну тему – в ній, думаю, ми швидше б з ним порозумілися…

Але стояли ми обоє саме біля книжкової ятки, де лежав стос книг під однаковою назвою “Недержавні таємниці”, що вийшла з-під пера Віктора Андрійовича. І, звичайно, з його портретом філософа-мислителя на обкладинці. Отож мене й потягнуло за язик сказати, що випускник ТФЕІ дуже розчарував українців, які вважали його новітнім месією.

У відповідь на мене ринув потік доводів з економічними обгрунтуваннями (в яких, зізнаюся, почуваюся слабкувато), словесних вивержень про Батурин, українську ідентичність і т.д і т.п., аж поки, врешті-решт, я не запитав,чому ж тоді за нього, такого свідомого і прогресивного, на виборах 2010 р. проголосувало аж 5% електорату. Отоді й почув запальне “Тому, що народ наш дурний!”.

Це не є новою тезою – мені доводилося в різних версіях чути її й раніше. Пригадую,  сусідка – колишня вчителька, м’яка, інтелігентна жіночка ніяк не могла погодитися з моєю позицією щодо Петра Порошенка – він, з його триєдиним “Армія.Мова.Віра”, та ще й із здобутим (!) томосом був для неї втіленням всіх можливих чеснот політика. Це, однак, не заважало їй за його президентства нарікати на ціни і тарифи. Це саме вона, припускаю, робила за правління його попередників. І робить тепер. Але під час президентської кампанії 2019 р. вона переконано заявляла, що з готовністю пішла б агітувати саме за нього, найпрогресивнішого і найбільш українського. Коли ж вже після першого туру виборів стало зрозуміло, що присягу у Верховній Раді складатиме хтось інший, а сам Петро Олексійович заходився відчайдушно переконувати несвідомих виборців, що Росію на переговорах з нами представлятиме не Максим Галкін, я запитав у неї з легкою іронією, що вона скаже про такий підсумок виборів, то почув, що:

– Ви знаєте, наш народ не дуже мудрий…

Ось тобі й на. Чому ж тоді отой самий “не дуже мудрий” проголошується Конституцією “єдиним джерелом влади”? Чому його іменем клянуться, виносять судові вироки і до нього апелюють? Чому проводяться усілякі референдуми, результати яких, як і виборів, фіксуються за більшістю голосів? Так вже вигадало людство і нічого кращого (якщо не брати до уваги військових заколотів у “бананових республіках”) досі запропонувати не може. Звичайно, оте народне волевиявлення може довести націю до катастрофи – як це було в середині минулого століття у, здавалося б, прогресивній та цивілізованій Німеччині, більшість народу якої чи то згвалтував насильно, чи спокусив п’янкими промовами колишній художник з Відня. Але Німеччина знайшла в собі сили (і, очевидно, мудрість) рішуче порвати з минулим, попросити вибачення в народів, проти яких були вчинені страхітливі злочини, і зараз тішитися статусом передової держави світу.

Ми ж і з Ющенком, і без нього, з Порошенком і без нього є і, боюся, ще довго будемо там… де миє.

Де саме?

Можна спробувати й сказати, де ми з вами є, але… не буду зловживати не дуже пристойними словами – досить того, що вжив одне з них на початку тексту…