Зрозуміло, сьогодні першочерговою світовою проблемою, яка стосується й “файного міста”, є отой COVID-19, який вже наробив чимало лиха і невідомо, скільки ще наробить. Однак це зовсім не означає, що з нашого життя разом зникли дрібніші, на перший погляд, прикрощі, які здатні суттєво зіпсувати життя і до краю натягнути й без того достатньо перенапружені нерви.

Про цей дикий випадок довелося вчора прочитати на одному з сайтів: відома актриса місцевого театру стала жертвою нападу агресивного бездомного пса. Майже в центрі міста, на вул. Крушельницької.  У жінки – рвані рани руки, і, за її словами, якби не сережка, то залишилася б без вуха. Тепер – гарантовані мінімум два  тижні лікарні, курс антибіотиків, уколи від сказу і правця. Втім, за словами потерпілої, все могло б закінчитися значно гірше, якби їй на допомогу не прийшла власниця іншого собаки, озброєна електрошокером. Лише з його допомогою вдалося відігнати агресивного нападника…

Найперше питання, що виникає: чому таких фізичних і душевних травм повинна зазнавати мешканка начебто цивілізованого міста, яке не проминає нагоди підкреслити свою “європейськість”? Чи не через отой “показушний” гуманізм, який диктує тишком-нишком плювати на інтереси і  потреби своїх співгромадян, але проливати крокодилячі сльози над долею бідолашних собачок, про яких нікому потурбуватися. Чи не через оту “турботу” вони нерідко бігають зграями, мимо яких буває лячно пройти? Або ж, як в описаному випадку, зненацька нападають наодинці.

Що робити людині, з якою станеться подібне нещастя? І хто повинен відповісти  за нього? Законодавство передбачає стільки необхідних (конче необхідних!) кроків, що від самого переліку покусана псюрою людина може передчасно дістати сказ.

По-перше, звернутися до поліції;

по-друге, звернутися до лікувальної установи, повідомивши про причину травми;

по-третє- знайти максимальну кількість свідків, які могли б підтвердити факт нападу собаки (цей пункт мені подобається найбільше: уявляєте покусану людину, яка перебуває в стані зрозумілого стресу чи навіть шоку, та попри це бігає вулицею, хапає за рукави перехожих і просить виступити у ролі свідків – мабуть, на той випадок, коли впійманий пес доводитиме в суді, що він ні на кого не нападав? І ще, чого доброго, виставить своїх свідків?);

по-четверте, зберігати всі чеки, що підтверджують витрати на лікування;

по-п’яте, звернутися до суду щодо відшкодування завданої шкоди.

Чомусь думаю, що в 9 з 10 потерпілих людей може виникнути палке бажання пристрелити чотирилапого злісного хулігана, або ж прибити його чимось дуже важким. Але якщо все ж діяти у відповідності з нормами закону, то справа, врешті-решт, може дійти до зазначеного вище п’ятого пункту, тобто відшкодування шкоди.  Тут юристи одностайні: відповідальність за напад собак має нести міськрада. То я виглядатиме ота процедура відшкодування? Можливо, щоб не доводити справу до суду, відповідальний чиновник запросить потерпілого (лу) до свого кабінету, чемно поцікавиться здоров’ям, запропонує склянку запашного чаю, пообіцяє відловити чорного кудлатого волоцюгу і відправити його на “перевиховання” у Центр стерилізації та тимчасового притулку для безпритульних тварин у Дичкові, а в кінці дружньої розмови – вручить не зовсім “худенький” конверт із таємничим вмістом?

Наостанок: сказ – болячка смертельна.

Ігор Дуда