Інформація стосовно поширення коронавірусу – зростання захворюваності, кількості важких випадків,  смертності – діє на психіку доволі гнітюче. Тим більше коли у оцінках лікарів починають простежуватися нотки якоїсь безнадії: ми, мовляв, робимо все залежне від нас, але наші можливості обмежені.

Може, й справді обмежені, і тоді найбільше зарадити може, на думку тих же медиків, обмеження соціальних контактів. Притомні люди необхідність цього ніби й розуміють – багато кого можна побачити в масці навіть на вулиці. Але…

На дверях маленької крамнички, що торгує солодощами, досить великими буквами написано “У зв’язку з епідемією COVID-19 прохання заходити лише в масках і не більше як 2 особи одночасно”. Написано, повторю, достатньо великими і розбірливими літерами, щоб  письменна людині, яка закінчила хоча б середню школу, могла це прочитати. Діждавшись, коли вийшли попередні покупці, ми з дружиною заходимо у маленьке, можна сказати, крихітне приміщення. і майже одразу ж слідом за нами до нього заходить ще одна пара. На вигляд – цілком нормальні, адекватні люди. У чоловіка і жінки – маски, як і належить, прикривають рот і ніс, але дистанції півтора метра в цій невеличкій халабуді (нехай не ображаються власники) дотриматися ніяк не можливо. Майже фізично відчуваю сопіння в спину жінки, яка стоїть позаду і ледь переборюю бажання попросити її відійти далі. Натомість повертаюся до продавщиці з надією, що вона вміє рахувати до чотирьох  і одразу ж визначить, що число покупців у її крамничці вдвоє більше, ніж вказане на написі на дверях. Повертаюся – і бачу заспані очі й маску, одягнуту лише на рот.

– Слухаю вас – промовляє вона, – що вам?

Мені відпала охота будь-що купувати, отож я вийшов з магазинчика на вулицю. Дружина ж виявилася сміливішою за мене й ще хвилини три пробула в приміщенні…

Епідемія поширюється шаленими темпами і навряд чи збирається залишити нас в спокої.   Вакцинуватися не поспішаємо – і через подеколи обгрунтовану недовіру до пропонованої вакцини, і через власне невігластво. Рекомендованих мінімальних заходів профілактики і безпеки теж не дуже воліємо дотримуватися.  Отже, чекаємо, коли перехворіють встановлені епідеміологами 70 % населення? І що після того настане полегкість?

Можливо. Але чи всі з тих, що зараз чекають, зможуть втішитися нею?