8 березня, приблизно 13.10. Сідаю в білу маршрутку (поява яких на вулицях міста нещодавно була належно розрекламована) із цифрою 16 над лобовим склом і номером ВО8068СВ на зупинці ПК “Березіль” і вже через декілька секунд шкодую, що не пройшовся пішки парком “Топільче”.

Права рука водія недбало лежить на кермі, а ліву з мобілкою він притис до вуха і весь, схоже, поринув у приємну розмову. Взявши у мене картку, він правою рукою ковзнув нею по валідатору, в той час як лівою продовжував тримати мобілку, водночас ледь притримуючи кермо ліктем (!) отої самої лівої. Секунди 3-4 авто перебувало саме в такому “режимі управління”. Причому пасажирів з картками було ще декілька, і з усіма ними водій провів схожу процедуру. Не перестаючи теревенити по телефону, причому було видно, що саме ця розмова забирає всю його увагу, ну, а вже те, що від неї залишилося, він приділяв дорозі. Вочевидь, один з тих цінних кадрів, з якими так не хоче розлучатися керівництво фірми (“Ну, де я вам знайду інших? Водії нині в дефіциті”). Тому й впевнений в тому, що його, у випадку чого, щонайбільше трішки покартають, посваряться пальчиком як на неслухняного школяра: веди себе гарно, а то наступного разу…

Наступного разу може бути те, що регулярно трапляється з маршрутками в різних містах України. Зі скреготом металу, людськими  зойками, з кров’ю, переломами, струсами а то й зі смертями… За такої недбало-наплювательської манери їзди кожної миті може трапитися що завгодно. Я двічі розкривав було рота, щоб зробити водієві зауваження й двічі закривав його, плямкаючи губами наче викинута на берег рибина – водій так самозабутньо, відсторонено від надокучливого навколишнього світу розмовляв по мобілці (можливо, вітав когось зі святом?), що в центрі я вийшов з салону маршрутки мовчки. Вийшовши, озирнувся. Водій продовжував притискати мобілку до вуха й стоячи на зупинці. Хоче це вже, напевно, значно менший гріх…

Ігор Дуда