Одним з проявів фальші, на яку таке щедре наше сьогодення, є так зване милосердя з боку “сильних світу цього” до своїх набагато скупіше обласканих долею співгромадян.  Спостерігати, як у передвиборну пору (а коли ж іще?) впізнавана фізіономія з велично-врочистим виразом на ній привозить і вручає апаратуру або ж продуктові набори  в лікарню чи будинок  для перестарілих – це, скажу вам, ще те видовище… І воно обов’язково знімається на камеру і мобільні а потім – демонструється на телебаченні й проникливо описується “придворними” журналістами.  Аякже – люди мають знати, хто про них піклується – невтомно, “денно і нощно”.

Є щось глибоко аморальне в цій саморекламі, яка, втім, навряд чи здатна когось обдурити. Доводилося чути (і, напевно, це правда), що справжнє милосердя і співчуття до ближнього зовсім не потребує рекламного галасу навколо нього, що воно робиться за покликом душі й не задля отримання якихось дивідендів…

Невеличка “кафешка” в самому центрі міста. Я рідко вчащаю в такі заклади, а тут обставини склалися так, що довелося.  Пережовуючи оте, як його… ага – Panini, бачу, як у заклад заглядає суб’єкт, без присутності якого відвідувачі зараз цілком обійшлися б. На ногах – те, що колись називалося кросівками, бруднюча одежа, а головне – просто жахливий запах, який здатний вмить відбити апетит, а то й викликати  блювотний рефлекс. Дівчина-продавщиця, яка вже, очевидно, звикла до візитів непроханого гостя, одразу ж накричала на нього, щоб не заходив всередину (що я подумки цілком схвалив). Чолов’яга щось пробурмотів, відійшов і вмостився  на чомусь неподалік входу. Відворотній запах потроху зник, і я почав думати, якими ж самовідданими повинні бути всі оті послідовниці матері Терези або ж просто службовці “Армії спасіння”, щоб постійно мати справу з отакими людьми. Тим часом молоденький хлопчина, який теж сидів у кафе – на вигляд з категорії тих, від кого легко можна очікувати голосного матюка, недбало кинутої на тротуар сигарети чи чогось подібного – вийшов з приміщення і, підійшовши до чоловіка, почав щось йому говорити. “Невже у нього повністю відсутні нюх і почуття гидливості?”, – подумав я.  Відтак хлопець повернувся в “кафешку”, купив  загорнуту в паперовий пакет випічку і поніс її отому “соціальному аутсайдерові”.  Я тим часом закінчив трапезу і вийшов, намагаючись якнайшвидше повернутися носом від місця, де сидів чоловік – його “аромат” і далі настійливо бив у ніздрі. Вже відійшовши на певну відстань, озирнувся. Безхатченко тримав у руці пакет з їжею, а хлопчина  стояв біля нього, припалюючи йому сигарету…

Мені з безпечної відстані стало навіть цікаво, що ним керує. Відповідь напрошувалася однозначна: таки, напевно, милосердя – у його найвищому вимірі. І було воно у нього таким, що не розраховувало на якусь суспільну оцінку. І, тим більше, не мало відтінку самореклами  і наміру красиво подати себе. Просто свідком його вчинку випадково виявився журналіст, який вирішив розповісти про це.

Так і не дізнавшись імені юного благодійника…