Та частина суспільства, що за звичкою йменує себе патріотичною (хоча розібратися нині з тим, хто патріот, а хто запроданець чи представник п’ятої колони буває дуже важко) закликає бойкотувати усілякі опозиційні телеканали. Не варто, мовляв, забруднювати вуха і мізки отою відвертою промосковською пропагандою.

Все ж, оскільки живемо в країні, де ще животіє щось схоже на демократію і за перегляд цих каналів тебе не потягнуть на судилище трудового колективу (ностальгія!), частенько таки дивлюся їх. Хоча й, зізнаюся, трохи коробить культ, що формується навколо фігури В.Медведчука.

Він і його однопартійці постійно живуть на їхніх же каналах. Але не лише вони. Трапляються серед учасників програм і інші, сказати б, не позбавлені інтересу персонажі. Серед останніх вражень – розлогий виступ на “112 Україна” прісно пам’ятного Миколи (чи Микіли, як передражнював його незабутню українську вимову Олег Ляшко) Азарова. Ведучий Павло Кужеєв не надто допікав свого гостя, який сидів у зручному фотелі  десь на просторах “матушки-России”, гострими запитаннями, отож Микола Янович на тривалий час отримав можливість нагадати невдячним співвітчизникам і про свою позицію стосовно Євромайдану та євроінтеграції, і про свої ж глибокі макро-і мікроекономічні пізнання, які ледь було не обернулися для “нєньки-України” нечуваним процвітанням (не дали “сукины дети”здійснити задумане…), і про недолугість представників  нинішньої владної команди (“они же, дураки, ни черта не смыслят…”), і ще багато про що. З чимось із сказаного екс-прем’єром можна було навіть погодитися (зокрема, в тому, що стосувалося ролі В.Януковича). Тим більше, що для мене особисто він радше є гумористичною постаттю, позбавленою зловісних барв того ж Януковича, його сина “Саші-стоматолога” чи прокурора Пшонки. Повторюся, можна було погодитися, поки Микола Янович не почав ностальгічно змальовувати, як в 1990 році прилавки наших магазинів просто ломилися від молочної продукції. Тут вже довелося подумати майже за Станіславським (“Не вірю”). Багато хто пам’ятає ті славні часи і, думаю, погодиться, що найкраще їх характеризує російське прислів’я “Шаром покати”. Довжелезні черги за найнеобхіднішим, незугарні свинячі ратиці й синюшні та худющі кури в магазинах, народ в заштопаних або ж просто з дірками шкарпетках – щось не пригадую, щоб на цьому тлі виблискували різноманітністю асортименту молочні відділи. Можливо, Микола Янович отоварювався деінде, в місцях, недоступних для простих смертних? А, можливо, просто дещо забув (вік, знаєте…)? Як би там не було, але оті “молочні фантазії” літнього, сивого (але ще достатньо злопам’ятного) екс-політика змусили з солідною дозою скепсису сприймати й інше сказане ним.