Не виключено, що мої можливі читачі вже сміятимуться (“не інакше як ідея-фікс у хлопа”), але – я знову про собак без повідка й намордника та їхніх “бикуватих” власників. Точніше – про одного конкретного пса і його господаря. А ще – про оперативність і координацію дій нашої патрульної поліції. Нещодавно вже довелося писати про це, а сьогодні є новий привід.

Ранок. Бачу, як величенький псюра з масивними щелепами біля бігає ПК “Березіль” поруч з дещо схожим на себе господарем. Як і раніше – без намордника і навіть повідка. Попри сумніви, викликані попереднім сумним досвідом (“та вони ж зараз їхатимуть годину, поки собаківник не піде”), телефоную на “102”. Час – 8.35. Оператор на лінії навіть назвав своє прізвище і сказав, що патрульні вже прямують до вказаного мною місця. Десь до 8.45 вулицею Миру повз злощасний “Березіль” проїхали дві патрульні автівки. Саме проїхали, оскільки жодна з них не виказала наміру займатися справою, з приводу якої я телефонував. Подумалося: не інакше як хлопці щойно попили кави біля супермаркету “7/23” і зараз квапляться виконувати службові обов’язки. Тільки от ті, які ніяким боком не торкаються мого питання. За логікою, оператор, котрий прийняв виклик, мав би сповістити найближчі до місця пригоди патрульні машини. Але в тернопільській патрульній поліції, вочевидь, діє якась інша система. А, може, поліцейські просто не знають, що означає “перед входом до “Березолю”?

Хвилин через 15 час псюра і його власник повагом, не кваплячись, повертаються до свого під’їзду. І аж приблизно о 9.20 до мене телефонує приємний дівочий голос і турботливо запитує, чи викликав я поліцію і для чого саме вона мені знадобилася. Попри обурення і досаду, які розпирають мене, намагаюся розмовляти спокійно і коректно. Повідомляю, що вже втретє звертаюся до поліції з цього приводу, а віз і нині там – пес разом зі своїм господарем як розгулювали, так і розгулюють, не зважаючи на людей довкола. То, може, рідна тернопільська патрульна поліція дає мені зрозуміти, що “Порятунок потопаючих – справа самих потопаючих”, і що мені варто озброюватися чимось вогнепальним і, у випадку чого, самому розбиратися з величезним псом і його “дубуватим” власником?

Офіцер , котра назвала себе Мар’яною, співчутливо і толерантно (вочевидь, тренінг “поліції діалогу” таки поставлений непогано) пояснила мені, що останнього робити зовсім не варто, а краще наступного разу… викликати патрульних – вони, мовляв, в усьому розберуться.

То, може, спробувати? А раптом таки приїдуть. Та ще й вчасно. Та ще й наведуть якийсь порядок з власником пса. Чи не забагато бажань на один раз?