Радянський Союз, як відомо, був закритою країною і чкурнути з соціалістичного раю було вкрай важко.

Епізодичні витівки дозволяли собі представники спортивної еліти (шахіст Віктор Корчной, уславлені фігуристи  Бєлоусова і  Протопопов). Ну, міг ще льотчик з українським прізвищем Беленко гайнути на суперновому МиГу в Японію. Але такі випадки були радше винятками.

Коли дивився першу частину блоркбастера “Міцний горішок” (чомусь така версія перекладу “Die Hard” – хоча в смисловому й емоційному розумінні вона, можливо, доречна), то звернув увагу на “німчуристого” терориста з безжальним тевтонським автоматизмом, який і став учасником вирішальної бійки з Брюсом Віллісом. Вже пізніше довідався, що німецького терориста заграв відомий майстер балету Александр Годунов. Саме цього дня, 23 серпня 1979 р. він, перебуваючи на гастролях у складі Большого театру, звернувся до американський властей з проханням про надання політичного притулку. Відлуння цієї історії було гучним, тим більше, що у неї виявилася втягнута дружина Годунова; врешті-решт вирішувалася справа аж на рівну лідерів країн, Л. Брежнєва і Дж. Картера. Годунов, врешті-решт, таки залишився в Штатах

Тут він отримав те, про що мріяв – свободу і здатність самому вирішувати свою долю. Однак нею, свободою, можна й отруїтися. Коли його знайшли мертвим у його будинку в Голівуді, то, за медичним висновком, причиною смерті стали ускладнення гепатиту, викликані хронічним алкоголізмом. Цю болячку цілком можна було дістати і в умовах СРСР, але отримати її, вирвавшись у вільний світ і одержавши можливості для самореалізації – це, погодьтеся, трохи прикро.

Тому й, напевно, епітафія на його меморіалі в Лос-Анджелесі звучить якось парадоксально: “Його майбутнє залишилося в минулому”…

Ігор Дуда