Коронавірус продовжує майже щоденно оновлювати свої сумні антирекорди в Україні. Всі вже й заплуталися – чи то вже друга хвиля пандемії, чи ще не закінчилася перша. Слабкою втіхою може слугувати те, що в даному випадку причиною є не лише наші сумнозвісні  бардак і безвідповідальність  – он у, здавалося б, впорядкованій та більш організованій Європі  COVID-19 нині знову розгулявся на повну силу. Однак чи не даємо ми йому додаткові шанси, нехтуючи елементарними правилами?

На цю думку наштовхнув репортаж про один з футбольних матчів. Коментатор вказав на те, що ще недавно було встановлено обов’язковий  для виконання  протокол, згідно з яким для кожного футболіста була відведена (і підписана) окрема пляшка з водою. А тепер ось декілька гравців п’ють з однієї пляшки, передаючи її при цьому один одному. Чи не є такі легковажність і безтурботність  причинами того, що паскудний мікроорганізм цілком комфортно почуває себе в Україні?

Вони, оті легковажність і безтурботність, звісно, притаманні не лише нам. В тій же Туреччині, з її, загалом, добре облаштованим сервісом, санітайзерами, написами про необхідність дотримання дистанції  і з виконавчою дисципліною, до контролю за якою, як видалося, додаються  елементи суто мусульманської жорсткості й невблаганності, теж ні-ні та й доводилося стикатися з нехтуванням елементарними  правилами. Біля входу в досить пристойний на вигляд магазин я одяг маску і був немало здивований, коли   в приміщенні мене зустрів голий до пояса (згори) молодик  в  джинсах і з традиційною усмішкою, яку без маски на обличчі можна було оцінити сповна. Я пальцем показав на свою маску і запитав англійською, чи є вона тут обов’язковою.

O, corona – no problem!, – з тією ж безжурною усмішкою відповів молодик, вклавши навіть у  таку коротеньку фразу немилосердний акцент.

No control?, – запитую, ризикуючи зійти за прибульця з країни, де панує тоталітарний контроль за всіма сферами життя громадян, включно з  носінням масок.

Замість відповіді турок зневажливо махає рукою. Цей випадок запам’ятався, мабуть, тому, що його можна віднести до розряду поодиноких – приміром, в аеропорту Анталії контроль за дотримуванням маскового режиму досить суворий і постійний: достатньо тобі забутися і дозволити своїй масці сповзти, як у нас прийнято, на підборіддя, як хтось із обслуговуючого персоналу обов’язково жестами покаже тобі, що маску треба носити як належить.

Оті маски….  Носити їх не втомлюється закликати глава МОЗ Максим Степанов під час своїх щоденних брифінгів.  Далеко не всі в нас дотримуються цієї поради, але водночас я знаю випадки, коли захворіли люди, які користувалися не допотопними марлевими пов’язками, а “навороченими” респіраторами. Є випадки, коли захворювання майже безсимптомно протікає майже у 90-річних пацієнтів, але й майже щодня читаєш, що вмирають ще цілком молоді люди… Колективний імунітет? До нього, доводилося чути, ще далеченько. Тотальна вакцинація? Теж питання не вже завтрашнього дня. Отож, залишаються наразі оті самі маски. Наскільки вони вберігають – достеменно невідомо, але у багатьох людей уже виробилася звичка носити їх. З надією, що, може, вбереже…

Ігор Дуда