Марко Бойцун: Заробітчани відшкодовують мільярди, які з країни вивозять олігархи

22/04/2012 0
Розмір тексту:

Відомий британський економіст українського походження розповів про те, що відбувається в світовій економіці, чого чекати від неї в подальшому, як ми будемо жити після кризи і як нам облаштувати Україну. Особливо уважно цей фаховий текст слід читати представникам тернопільського аграрного бізнесу, які виходячи з логіки Бойцуна нічим не відрізняються від металургійних олігархів з Донбасу.

– Чи є нинішня економічна криза структурним кризою капіталізму, як стверджують деякі вчені, або перед нами просто звичайний циклічний спад, викликаний збоями в банківській системі? Чи правильно називати його рецесією – чи це все ж депресія?

– Нинішня глобальна криза була спровокована великими західними банками та інвестиційними установами, які агресивно шукали високих прибутків. Вони створювали, а потім лопали бульбашки активів один за іншим, заробляючи на злетах і падіннях цін на активи. Ця остання хвиля прийшла після кризи доткомів (компаній, чия діяльність реалізується в Інтернеті – ред.) у 2000 р. Приватний капітал метався по всьому світу, від житлового будівництва до сировинних ринків (нафта, метал, пшениця), від валют до суверенних заборгованостей. Там, де з інвестиціями почалися серйозні проблеми, великі приватні фінансові установи, навантажені безнадійними боргами, звернулися до держави з проханням про рекапіталізацію. Але тепер у Західній Європі собака кусає сама себе за хвіст: змусивши кілька держав рятувати банки, ці зграї приватного капіталу тепер бродять навколо суверенних заборгованостей, ними ж і породжених, і шукають нової видобутку, нового циклу прибутків.

Цей циклічний процес краще описати у вигляді спіралі, але його приводять в рух певні структурні характеристики світової економіки. Я вважаю, що нинішня ситуація є також результатом панування фінансового капіталу над продуктивними активами, виробництвом товарів і послуг для суспільства. Інвестиційний капітал шукає високих прибутків у своїх власних інтересах, в інтересах своїх власників. Матеріальне виробництво, задоволення суспільних потреб – ці міркування відходять на другий план. У наш час тільки держава потенційно здатна відібрати і перерозподілити частину цінностей, створених приватними підприємствами ринкової економіки, з метою справедливого задоволення суспільних потреб. Але, нинішня неоліберальна доктрина каже, якщо можна отримати прибуток зі знищення реальних вартостей, а нинішні фінансові інструменти були розроблені саме для цього, то для інвестора капіталу це так само цінне, як створення реальної вартості. Я вважаю, що це характеристика неприборканого капіталізму.

По-друге, важливою структурною характеристикою глобальної економіки є роздвоєння між, з одного боку, Далеким Сходом, який виробляє для всього світу, обмежує внутрішнє споживання і експортує свої товари і заощадження, і, з іншого боку, атлантичним ядром , яке безмежно споживає і фінансує своє надспоживання боргом, гарантованим Далеким Сходом. Він не може оздоровити свою економіку, повернути їй продуктивність.

Звичайно, є й інші великі учасники глобальної економіки, такі як Німеччина і Бразилія, які ведуть успішну соціальну політику у себе вдома і торгову політику за кордоном. Але зараз всі країни підпорядковані цьому новому двополярному антагонізму між Китаєм і США, який сьогодні відбивається у новому витку конфліктів з приводу валютних курсів.

Є й інші риси глобальної економіки, які також можна назвати структурними. Одна з таких рис – знищення навколишнього середовища нашим неприборканим виробництвом і споживанням невідновлюваних ресурсів планети, і сьогодні є об’єктивна межа, за якою виживання людства неможливе. Інша структурна риса – крайня нерівність життєвих умов: з семи мільярдів мешканців планети один мільярд у цьому році помре від голоду, один мільярд буде вкрай погано харчуватися, і один мільярд серйозно страждатиме від надлишкової ваги або ожиріння. Такі характеристики глобальної економіки роблять її нестійкою, таким чином готуючи її кризу. І тому вони викликають громадянський спротив – будь то глобальний рух за захист навколишнього середовища або бунт арабських мас в Північній Африці.

– Журналісти і експерти в Україну обговорюють можливість «другої хвилі» світової кризи. Це взагалі правильний термін? Скільки хвиль нинішньої кризи вже минув, і чого можна очікувати далі?

– Я не вважаю, що нинішня хвиля кризи повністю пройшла. Скоріше, вона трансформується. Наприклад, в Європі вона зараз приймає форму пошуків великими інвестиційними установами здобичі навколо суверенних боргів, випробування здібності і рішучості урядів єврозони чинити опір атакам, які вже здійснені в Греції, Ірландії, Португалії і можуть дуже скоро розпочатися в Іспанії, Бельгії та Італії. По-друге, ділові й урядові еліти США нічого не роблять зі своїми внутрішніми кризами безробіття, заборгованості домогосподарств, спаду виробництва. Вони точно не погодяться підпорядкувати свої великі інвестиційні установи та фонди міжнародному регулюванню. Замість цього вони у всіх своїх проблемах звинувачують китайський юань, помилково вважаючи, що їх економіка може відновитися, якщо Китай стане менш конкурентоспроможним. Але вони пов’язані, як сіамські близнюки, і вихід з цієї кризи для США і Китаю не може лежати через підрив ринкової конкурентоспроможності один одного.

Замість цього, по-моєму, держави повинні прийняти серйозні заходи щодо регулювання та стабілізації глобальної системи інвестування, кредиту і обмінних курсів національних валют. Глобальна торгівля потребує нових правил, які припинять відтік багатства з Африки, Східної Європи, Центральної Азії, інших так званих «нових ринків». Потрібно рішуче припинити торгівлю зброєю, переслідувати великі фірми, державних лідерів і місцевих вождів, яких викрили у міждержавній корупції. Міжнародні установи (СОТ, МВФ, Світовий Банк, ООН, «велика вісімка», «велика двадцятка») повинні самі взяти ці завдання на себе.

– Чи може, по-вашому, кейнсіанство допомогти подолати нинішню кризу? Якщо ні, то чи є взагалі якісь відповідні рецепти?

– Після 1945 р. капіталістична Европа засвоїла два постулати від Кейнса: що держава може до певної міри стабілізувати ринкову економіку за допомогою своєчасного втручання, і що воно повинно шляхом оподаткування реквізувати певну частину багатства, зосередженого в руках приватних осіб, і перерозподілити його з тим, щоб суспільна нерівність згладилося. Так, на тривалий час був встановлений соціальний світ, який зробив можливим роки економічного буму. Але соціальна держава було побудована тільки завдяки тому, що трудящі класи боролися за політичне представництво в державі, а потім жертвували своїми життями в війні проти фашизму. Кейнсіанство було реалізовано в цьому унікальному збігу історичних обставин.

– Як буде виглядати світ після кризи? Чи можна констатувати кінець нескінченної економічної експансії, чи наближаємося ми до економіки «нульового зростання»?

– Я думаю, ми стоїмо на порозі великих змін. Деякі з них нам нав’язані об’єктивними обставинами: наприклад, наближення піку нафтовидобутку і виробництва фосфорних добрив, яке вимагає від нас терміново побудувати нову модель сільського господарства і відносин з навколишнім середовищем. Більшість населення світу сьогодні живе в містах, а міста поставляють два великих ресурси для сільського господарства, які майже витрачаються намарне і призводять до подальших руйнувань навколишнього середовища: мова про людські екскременти і високу температуру. Тому наше сільське господарство в прийдешню епоху нестачі нафти і фосфатів, повинне використовувати ці ресурси, змінити географічну і соціальну структуру виробництва, переробляти практично все аж до енного рівня. Нам доведеться (ми й самі захочемо) жити не так скупчено, у більш природному оточенні, в більшій гармонії нашого біологічного виду з навколишнім середовищем.

Традиційна теорія ринкової економіки, висуває нереалістичний образ людства, як окремого індивіда, зацікавленого виключно власною вигодою, перш за все задоволенням власних інтересів, незалежного від соціального оточення, що панує над природою – вона мало чим може допомогти, якщо ми прагнемо піклуватися один про одного, якщо ми хочемо , щоб усі жили і процвітали.

– Які перспективи таких напівпериферійних держав, орієнтованих на експорт, як Україні? Наша країна дуже залежить від попиту на зовнішніх ринках сировини; чи можна позбутися цієї залежності?

– Сьогодні українську економіку втягують у новий етап підвищення цін на сировину, таку як пшениця і метал, які вона продає сусідам і на віддалені ринки, забезпечивши значні прибутки великому бізнесу. Власники потім ці прибутки покладуть на кіпрські рахунки. Потім ціни на ці сировинні активи впадуть, і “гарячі” гроші знову втечуть з України. Але українська земля буде розрита кар’єрами і отруєна мінеральними солями, а життя українських промислових і сільськогосподарських працівників не покращиться чи покращиться дуже несуттєво. Швидше, навпаки: їх низький рівень життя, їх обмежене споживання є умовою отримання великих прибутків експортерами української пшениці і металу.

Для українського суспільства та економіки немає жодних перспектив, якщо надприбутки від експорту не будуть вкладені в диверсифікацію національної економіки, у підвищення зарплат і, таким чином, підвищення купівельної спроможності українських робітників, у відновлення соціальної інфраструктури – насамперед, транспорту, житла, охорони здоров’я та освіти .

– Чи вважаєте ви, що ми спостерігаємо кінець таких «відкритих економік», як Німеччина, Китай і України, які покладаються на зовнішню торгівлю, а не на внутрішній попит?

– В принципі, виробники в кожному суспільстві борються за те, щоб залишити собі справедливу частку того, що вони виробляють. Видається неминучим, що в Китаї, так само як і в Україну, воскресне робочий рух, який боротиметься за підвищення зарплат, політичні права і соціальний захист своїх представників. Власне, це вже сьогодні відбувається і в Китаї, і в Україні. Зрештою, зовнішня торгівля займає певне місце в будь-якій національній економіці. Не всі можуть вирощувати банани або ту ж пшеницю. Але прибутки від зовнішньої торгівлі повинні служити дійсно національному, а не класовому інтересу.

– Протягом останніх двох десятиліть Україні є чистим експортером мігрантів (хоча у нас і самих не вистачає робочої сили, особливо якщо врахувати старіння населення). Чим обернеться цей демографічний дисбаланс? Чи відкриє в кінці кінців ЄС свої межі – чи навпаки? Чи буде Україна змушена приймати великі хвилі іммігрантів, щоб компенсувати депопуляцію?

– Все буде залежати від того, чи зможуть українці перебудувати свою економіку і соціальну інфраструктуру так, щоб країна могла подбати про всіх своїх громадян. Після того, як Ірландія стала «кельтським тигром», почалося великомасштабне повернення туди ірландських емігрантів. Вперше в сучасній історії Ірландії еміграція з цієї країни змінилася імміграцією. Якщо Ірландія швидко оживе після нинішньої кризи, вона цілком зможе утримати цих людей. Інакше вони поїдуть працювати за кордон, як виїжджали раніше.

До тих пір, поки українська економіка не відновиться, потрібно укласти офіційну угоду між українським урядом і ЄС (а також іншими країнами), яке узаконить періодичне повернення українських емігрантів на батьківщину. Людям потрібно бачитися із сім’єю, приїжджати, так би мовити, на хрестини, похорони і весілля; переконатися, що чоловік або дружина, що залишилася вдома, розумно витрачає гроші, які надсилаються щомісяця дружиною або чоловіком. Діти повинні бачити своїх батьків. Все мігранти мають права – звичайні люди в бідних регіонах країни знають, чому вони змушені були виїхати, і український уряд має забезпечити їх права як за кордоном, так і вдома, а також по дорозі між двома пунктами призначення.

Що ж до мігрантів, що приїжджають в Україну, до них потрібно ставитися так само, як ми хочемо, щоб до наших співвітчизників ставилися за кордоном. Не менше цього. І ми повинні рішуче протистояти різноманітним шовіністичним рухам на кшталт ВО «Свобода», які криміналізують мігрантів і сіють ненависть. Такі рухи вигідні лише тоталітарним державам і їх спонсорам-бізнесменам.

– Чи бачите ви вихід із замкнутого кола зростаючих бюджетних дефіцитів і державних боргів (особливо у випадку України)? Звідки взялася ця проблема? Чи є політика жорсткої економії адекватним рішенням?

– Уряди Юлії Тимошенко та Миколи Азарова взяли великі позики у МВФ та інших кредиторів для того, щоб врятувати вітчизняних та іноземних власників банків. Так вони перетворили величезну заборгованість приватного сектора в державний борг, тягар якого тепер перекладено на плечі громадян за допомогою урядових заходів економії. Спроби прийняти новий репресивний Податковий кодекс і жорсткіший Трудовий кодекс, підвищення комунальних тарифів, прагнення приватизувати громадські сектори послуг у комунальній сфері та освіті – все це входить в стратегію влади.

Як позбутися від цього державного боргу? Найважливіший крок – зробити так, щоб все багатство, створюване в цій країні, тут же обкладалося податком. Підвищити податки на прибуток великого бізнесу і банків, коли вони відновляться від кризи і знову потраплять під “золотий дощ”. Зрештою, платники податків взяли на себе тягар, пов’язаний з провалами влади, а після цього вирішили знову ризикнути, тому вони повинні отримати свою частку доходів після відновлення банків. Ще одна потрібна міра – полегшення фіскального тягаря, що лежить на малому бізнесі, з тим, щоб стимулювати економічне зростання і таким чином збільшити неоподатковуваний обсяг виробництва товарів і послуг.

– Чи можна оцінити масштаб постійного витоку капіталів з Україною? Прискорився цей процес після 2008 р.?

– Ще з початку 1990-х рр.. різні економісти пишуть, що щорічно з країни виводяться приватні капітали обсягом, щонайменше, в один держбюджет. В останні роки, коли в країну почали прибувати прямі іноземні інвестиції, вивозом капіталів займаються як вітчизняні, так і іноземні підприємства. Після серпня 2008 р. (який увійшов в історію колапсом світових цін на сировину, подіями на Уолл-Стріт) сталася особливо масштабна “втеча” грошей – як з Росії, так і з України.

З іншого боку, експерти відзначають, що суми, які мігранти відправляють своїм сім’ям в Україну, з року в рік перевищують обсяги прямих іноземних інвестицій. Так що можна сказати, що те, що великий бізнес виводить з Україною, відшкодовують українські мігранти за кордоном своєю працею.

– Чимало країн Третього світу (Китай, Бразилія, Таїланд та ін) зараз відчайдушно намагаються захиститися від припливу свіжонадрукованих доларів США, побоюючись, що «гарячі гроші» створять спекулятивні бульбашки і повториться азіатська криза 1997 – 1998 рр.. А ось український уряд, схоже, з цього приводу не переживає – хоча цей сценарій вже був в Україні реалізовано один раз, в 2005-2008 рр.. Чи може він повторитися? Чи загрожують сьогодні Україна спекулятивні інвестиції? Як має реагувати уряд, враховуючи, що в бюджеті грошей немає?

– Деякі держави, дійсно, встановлюють обмеження на приплив капіталу і вводять податки на прибутки від іноземних інвестицій. Особливо це стосується іноземних інвестицій в національних валютах. Вони намагаються остудити приплив гарячих грошей, не дозволити їм далі роздмухувати вартість національних валют. Від цього погіршуються зовнішньоторговельні поЗиції країни і дестабілізується економіка. Тому український уряд має пильно спостерігати за транскордонними потоками капіталу, їх напрямом, їх впливом на обмінний курс гривні, за тим, наскільки сильно великі покупки суверенного боргу пов’язують руки державі і накладають обмеження на його зовнішню політику.

Звичайно, держава повинна використовувати всі доступні йому інструменти для захисту національної економіки від спекулятивних приток гарячих грошей і наполягати на відповідальному поведінці інвесторів.

Денис Горбач, Бизнес

переклад українською – За Збручем

  • Теги:
загрузка...

Додати свій коментар

Креатор буд

Опитування

  • Яка з представлених у міськраді політичних сил захищає Ваші інтереси?

    Результати

    Loading ... Loading ...