махінації комбінації банкоматиПоки українці дивляться політичні «серіали» і думку гадають — посадять чи не посадять Леоніда Кучму, хто винен у смерті В’ячеслава Чорновола, чи дадуть Віктору Лозінському довічне ув’язнення за полювання на людей, — тим часом ті, що владу тримають, прокручують нові справи.

Одна з останніх подій, котра сколихнула Тернопілля, — примусове переведення всіх соціальних допомог і виплат у банки. Діти-інваліди, інваліди з дитинства, діти-сироти, діти, що перебувають під опікою, жінки, що отримують допомогу при народженні дитини, та інші категорії повинні відкривати рахунки у наперед зазначених банках. Без пояснень, без законних підстав.

Спочатку інформація про махінації із соціальними виплатами з’явилася на Кам’янець-Подільському інтернет-порталі. Потім — на інформаційному порталі «Мій Луцьк». А коли авторка цієї публікації перебувала у відрядженні в декількох населених пунктах Тернопільщини, дізналася про появу «ноу-хау» і в нашій області.

Що ж відбувається? Поки профільні міністерства та відповідні управління в обласних адміністраціях шукатимуть виправдання-пояснення і готуватимуть публікації трактатів про доцільність такого кроку, ситуація, за словами селян, така: інвалід, сирота, молода мати і решта представників соціальних категорій повинні з паспортом та ідентифікаційним кодом поїхати в районне відділення певного банку і там відкрити свій рахунок, а також підписати заявку про переведення на цей рахунок коштів. Людям на руки видають картку, з якої через банкомат вони отримуватимуть свої гроші.

Ніби все просто, якби не декілька «але», про які не знають (чи не хочуть знати) автори такої «пропозиції» (до речі, хто?)

1. Задумаймося, кого змушують їздити щомісяця в райцентр до банкомату? Правильно, людей, які так чи інакше обмежені в можливості вільно пересуватися. Це інваліди, які не можуть на візках потрапити в автобус. Це люди з вадами розумового розвитку (тоді потрібно проходити окрему процедуру з визначення опікуна). Це матері, які не завжди мають на кого залишити вдома немовля. А є ще й ускладнені випадки. Наприклад, молода мати-інвалід чи мати-інвалід, яка має дітей-інвалідів. Хтось про них подумав? Зрештою, звідки українським фінансовим лобістам знати, чи ходить і скільки разів на день автобус у кожне село Тернопільської області, чи тільки в той населений пункт, де замість ям хоч якісь дороги видніються?

2. Не говоритиму про те, що мало хто із молодих людей вміє правильно користуватися банкоматом. Старшим людям це буде ще важче. Врахуйте і той факт, що картку час од часу апарат «ковтає», тоді доводиться оббивати пороги банків, поки бригада, котра приїде наступного разу відкривати сейф банкомату і заповнювати його новою порцією купюр, доставить у відділення, а там відшукає потрібну картку. До того ж усі пам’ятають про інцидент, що трапився взимку в Києві: в одному із супермаркетів поставили фальшивий банкомат, котрий зчитував інформацію з карток, грошей не видавав, а його власник отримував доступ до особистих рахунків. Зрештою, картку можуть украсти вуличні злодії, для яких, наприклад, інваліди будуть легкою здобиччю.

3. Чому люди не можуть обирати банк самостійно? І придивіться уважно, чиї банки працюють у райцентрах? Потужне політичне лобі всіляко сприяє тому, аби послуги зі здійснення соціальних виплат надавали вибрані установи. А це — новий виток корупції. Чим же не догодила комусь «Укрпошта», що її очорнюють, лякаючи українців ненадійністю наданих нею послуг? Доводять до банкрутства? А чому б не встановити банкомат у кожному населеному пункті чи хоча б обслуговувати апаратом два-три села? Людям було б зручніше та економніше.

У 47 статті Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» чітко написано: громадяни мають право самостійно вибирати місце одержання соціальних гарантій, тобто одержувати допомогу через відділення поштового зв’язку або якусь іншу установу. Чому випадають із цього правила соціально незахищені верстви населення? Кому вигідно нині заробляти на них, послуговуючись при цьому нелюдськими методами?

Не закликаю саботувати банки, але яскрава картина «щасливого автоматизованого майбутнього» змушує насторожитися: інвалід на напіврозваленому візку (бо купити новий не вистачить жодної одноразової матеріальної допомоги) чи на милицях змушений по вибоїнах дістатися в сусіднє село за кілька кілометрів. Потім чекати автобуса (він-бо не їздить у всі села). Тоді пробиватися в салон, щораз показуючи посвідчення (а якщо всі пільгові місця зайняті, то платити). Дістатися до райцентру. Знайти банкомат. Самотужки чи з чиєюсь допомогою розібратися в усіх кнопках і позначках, котрі не завжди чітко видно. Отримати гроші, попередньо розпрощавшись із кількома гривнями за послугу. Не потрапити в руки грабіжників. Відсидіти на автовокзалі, чекаючи автобуса. Знову на візку чи милицях долати сходинку за сходинкою транспортного засобу. Трястися всю дорогу по вибоїнах до села. Знову долати кілометри додому. Може, хтось у цій ситуації впізнає себе найближчим часом?

Віра Перун, «Вільне життя»