Велично і врочисто виглядає синьо-жовтий прапор на 50-метровому флагштоку  в парку “Топільче”. Символ держави, її самобутності та історичних традицій. Фактор впевненості в її перспективі, не вкритій, хочеться вірити, чорними хмарами…

Дещо інакшим видається він на тлі скандальної новобудови, що бовваніє за “Березолем” і є символом марних зусиль громади у протистоянні симбіозу пречистої містечкової влади і кришталево чистих анонімних забудовників із надійною опорою у вигляді зграй “тітушок”. На її фоні якось менше думається про врочистість синьо-жовтого полотнища і взагалі – думки в голову лізуть переважно з домішкою глухого роздратування і лайливих слів. Доводилося колись розмовляти на цю тему з одним доволі досвідченим у місцевих бізнесових “розкладах”  чоловіком. “Ну що ти хочеш – так всюди робиться – пояснював мені він, – хтось “підсуєтився”, переговорив з ким треба, “утряс” – і почав будівництво”.

Цей випадок змусив ще раз замислитися над тим, яка прірва часто пролягає між пишномовними деклараціями і життєвою практикою. Ідеї, які хочуть нав’язати людям, зазвичай загортають у привабливу обгортку – щоб “лохи”, тобто маси простолюду, розвісили у солодкій нірвані вуха і легше “купилися” на них. Так було десятки років тому з побудовою комунізму, коли маси легковірних і не дуже схильних перенапружуватися в роботі обивателів з готовністю заковтнули гачок у вигляді формули “від кожного – за здібностями, кожному – за потребами”. До її втілення в життя справа дійти не могла апріорі, однак спритніші, нахабніші, брутальніші, брехливіші, зрештою, може й розумніші, влаштували собі життя “за потребами” і в епоху тотального дефіциту та кілометрових черг примудрялися бути “рівнішими серед рівних”. Тобто, вступав у дію той самий людський фактор.

Він нікуди не подівся і в пору незалежності. Скажи 30 років тому сотням тисяч тих, хто виспівував “А ми тую червону калину…”, чим через три десятки років обернуться їхні рожеві мрії про правову державу, чесний і прозорий бізнес, рівність усіх перед законом та інші солодкозвучні речі – і багато хто з них, певен, пошкрябав би потилицю і подумав: “А чи варто?”. І, що найприкріше, виходу з цієї тупикової ситуації не видно: хирлявість і анемічність державних інститутів дає змогу зажерливості, брутальності, підлості, нерозбірливості в засобах та іншим паскудним людським рисам поставати, так би мовити,  в усій своїй красі. Адже давно відомо, що зло, яке не зустрічає протидії, стає ще більшим злом.

З цим злом, звісно, борються – у студіях телепрограм, у мітингову пору – на майданах. Борються, слід сказати, завзято, аргументовано. Тільки от біда: соціальний організм від цих словесних вивержень і водопадів здоровішим чомусь аж ніяк не стає. Критична маса негативного людського фактора значно переважає позитив. Не вірите?

Тоді спробуйте якомога об’єктивніше (передусім – без домішки псевдопатріотичної словесної тріскотні) оцінити наше місце і роль у Європі. А також моральну атмосферу всередині суспільства. А ще – роль отого самого людського фактора вкупі з нашим менталітетом, історичними традиціями, писаними і неписаними законами, які дають нам змогу успішно перебувати, даруйте, глибоко в анусі Європи. Українською можна було б сказати більш виразно, але – втримаюся…