Ми публікуємо статтю  in memoriam  про нашого земляка Левка Горіхівського, який вчора помер у Києві.

“Я вирішив, що Україна повинна стати самостійною державою, але має будувати комунізм… На мене донесла колега по роботі… Ми вважаємо себе елітою і вчимо людей, хоч насамперед мали б починати від себе…”

Сьогодні ховають Левка Горохівського – дисидента, засновника Української Гельсинської спілки на Тернопільщині і депутата ВР І і ІІ скликань.

“Українська  Правда” (http://www.istpravda.com.ua/articles/4cd14db690471/) друкує уривки з його інтерв’ю дворічної давнини – про тюремний і депутатський досвід.

***

У школі я захопився історією, і коли батько побачив, що я задалеко зайшов, то вигукнув: “Ти, комуністе!”. І змушений був розказати правду: “Ти ж знаєш, що у нашому селі сорок трупів витягли з річки…”

Там у нас протікає річка Золота Липа, куди НКВД скидало замордованих у Бережанській тюрмі перед приходом німців. Трупи плили рікою з виколотими очима, відрізаними вухами і носами. Їх поховали біля церкви. Я тоді батькові не повірив.

Україна повинна стати самостійною державою, але має будувати “світле майбутнє” –  комунізм. Так я вирішив для себе у школі. Цього шкідливого багажу, яким програмували підсвідомість, я позбувся тільки в ув’язненні, коли познайомився з біцями УПА.

Я вступив на будфак Львівського політеху – і опинився в російськомовному середовищі. От стоїмо з хлопцями, говоримо – і я також переходив на російську мову. Хоча весь час ставив собі питання: ну чому українці розмовляють російською? І вже тоді, в сімнадцять років, дав собі слово, що на території України буду розмовляти тільки українською мовою.

За тодішніми мірками я навіть випадково потрапив у тюрму – хоч писав вірші, можна сказати, антирадянські. Не стримувався, щоб на якихось вечірках не виступити з критикою тодішнього ладу, скажімо, колгоспного, з національного питання. Любив робити екскурси в історію, адже я дуже захоплювався історією. Ми переписали “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Івана Дзюби і почали розповсюджувати.

На мене донесла моя колега по роботі, ветеран війни Сергєєва – в цьому я не сумніваюсь. Такі люди співпрацювали з КГБ. Нас судили двох – у мене був посправник Саманчук Михайло. Нам дали по чотири роки.

Заарештували нас в 1969 році. Це була неділя, другого лютого. Мені було 26 років, я жив тоді в гуртожитку. Ми з товаришем (Павлом) збиралися йти на якусь вечірку. Аж приїжджають, кличуть мене в чорну “Волгу”, щоб поговорити.

Такі здорові, ззаду сіли двоє, посадили мене, привезли в приміщення, а там їх цілий ряд – очима ніби прошивали. Це було Тернопільське КГБ. Кожний поводиться зверхньо, мене в чомусь звинувачує і тисне на мене: “Ми за тобою слідкували цілий рік, ми знаємо, чим ти займався”.

Вже на другий день, коли привели мене на допит, кажу: “Слухайте, якщо КГБ слідкувало за мною цілий рік, то чого ж ви мені не сказали, що я не тим займаюсь? То що – КГБ створене тільки для того, щоб саджати в тюрму?” – “А хто тобі це казав?” Я кажу: “Та вчора ж казали!” – “Ніхто тобі цього не казав”.

Я не розкаявся, а мій посправник на суді розплакався, бо хтось у залі хлипнув – ще й прийшла його дружина, яка була вагітною на третьому місяці. Цілий зал плакав. І він не втримався.

Під час допиту слідчий стукав кулаком: “Май совість перед своїми батьками!” І найбільше: “Май совість перед своїм дипломом, який тобі дала радянська влада!” Його звали Григорій Бідьовка, після моєї справи отримав підвищення у званні.

Минуло два роки в ув’язненні. Мене викликав майор КГБ Пономаренко. Сказав, що він уповноважений Верховної Ради. Зразу, як тільки я прийшов, він каже: “Ти попав під гарячу руку. Можливо, тебе не треба було судити. Напиши помилування, і ми тебе звільнимо”.

Кажу: “Слухайте, я був би дурень, якщо б відмовився від звільнення, але якщо КГБ таке добре, то нехай мене звільнять просто так. Чого я буду писати, що я винен, коли ви самі кажете, що я не винен?” Цей діалог я подав у протесті до прокуратури СРСР у Москву. Відповідь прийшла – “Вас судили обоснованно”.

В штрафному ізоляторі давали через день їсти, там стояла параша, пеньки – один пеньок для їжі і другий пеньок, на якому можна сидіти, і нари, які замикали о шостій ранку, а о десятій вечора відкривали. Це був жовтень.

Голод я терпів, але найбільше потерпав від холоду, бо вікно було розбите, то я вночі пробуджувався… А вкритися ж нема чим. Я відтискався від підлоги часом до того, поки не падав. Зігрівся – і знов лягав. Так, може, до двадцяти разів за ніч. Ледве витримав.

Коли прийшов прокурор, то по всіх віконечках заглядав, а мене пропустив, пішов. Я тоді крикнув: “Гражданин прокурор!” Він тоді заходить і каже: “Да, я получил ваше заявление. Но если бы вы даже были правы, то комендант имеет право…”

Було дуже шкода виходити на волю – бо я знав, що саме було засуджене дуже широке коло людей з української інтелігенції. Я якраз увійшов у смак… Доля мене вже переламала. Не дуже-то вникав у політику, але життя мене змусило.

Ув’язнення – то була велика наука і велика школа. Ми наче закінчили якісь академії… Тих 32 зошити конспектів, які я там записав, мені не повернули. Аж коли я з волі звернувся до прокуратури, то мені їх прислали, і я побачив, що їх ніхто не перевіряв.

Після того, як звільнився, я не міг ніде влаштуватися на роботу сім чи вісім місяців. Всюди, куди приходив, – хоч я мав технічну освіту – кожен директор проектної організації чи інституту говорив мені сам-на-сам: “Я би тебе прийняв, але ж ти розумієш – мені до пенсії залишилося стільки-то…”

В Тернопільському КГБ був такий Степанян – керівник ідеологічного відділу. Він викликав мене і прямо запропонував написати статтю про «український буржуазний націоналізм» – за те мені обіцяв квартиру і підвищення по роботі. Я сказав, що йому краще звернутись до комуністів у нашій організації – їх там більше десяти. Відповідь мене здивувала: “Та вони ду́рні…”.

Я відмовився ходити на суботники, на політзаняття і на покладання якихось вінків. Одного разу директор почав на мене кричати: “Ви не ходите на політінформацію! Ви не ходите на суботники! Ви не ходите на покладення вінків!” Кажу: “Так, я не ходжу. Але якщо подивитися, хто більше завдає шкоди радянській владі – чи те, що я не ходжу, чи те, що ви силою людей примушуєте ходити…” І-і-і… Це вже був кінець – він запінився, позеленів, почав на мене кричати: “Геть! Геть з моїх очей! Щоб твого духу тут не було!”

Навіть у кімнаті, де нас жило двоє, був донощик (здається, прізвище Стрілка). Він і 10 класів не закінчив, а потім виявилося, що йому дали атестат, дали квартиру, дали посаду майстра. Одного разу мене викликали в КГБ, а там в коридорі, дивлюсь, стоїть мій співмешканець. І йому хоч у землю провалитися – я побачив, хто зі мною в кімнаті живе. Зразу після цього він переселився.

Коли мій брат уже мав закінчувати навчання, його викликали в КГБ і запропонували, що дадуть йому квартиру, звання офіцера, тільки б він їм про мене давав інформацію. Він відмовився і про це мені розказав.

Коли моя жінка була вагітна, то начальник ідеологічного відділу КГБ Степанян на вулиці оглянувся, подав мені руку і поздоровив мене з тим, що народиться дитина. Вони вже знали. Я так зрозумів, що вони якоюсь мірою навіть мене поважали.

Люди в той час були залякані. Галичани також дбали про добробут своїх дітей у тій системі і не вірили, що щось можна змінити. Це була інтелігенція, майже наші люди, а от переконати їх було дуже тяжко.

Коли в 1988 році до мене звернулися В’ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь з пропозицією створити Українську Гельсінську Спілку в Тернополі, то я спершу пішов колишніх політв’язнів – а їхні дружини мене просто виганяли.

Одного разу приїхали до чоловіка, який казав, що воював колись в УПА. Я сказав, що, може, ви тут створите Українську Гельсінську Спілку, і він розгубився. А через кілька днів зателефонував, щоб я в Теребовлю навіть не приїжджав.

1989 рік характерний тим, що стався різкий поворот у політичному житті. З’явилися люди, які почали так відверто говорити, що я так прямо не висловлювався. Я навіть почав приглядатися – думаю, чи це спеціально підіслані якісь провокатори від КГБ? Вчора вони боялися, тікали від мене, ховалися і не хотіли мати зі мною контактів, а сьогодні вони вже стають національними героями, бо вже можна про все говорити.

Вчора не можна було говорити, а тепер зненацька можна. Це був такий характерний час.

У тернопільському Русі був такий П’ясецький, він навіть балотувався на президента. Я не кажу, що він працював на КГБ, це людина, може, психічно неврівноважена. Коли я порушив питання про те, щоб його відкликати з ради Руху, то він встав і почав до мене кричати: “Я тебе запроторю в КГБ і ти звідти не вийдеш!”

23 серпня 1989 року імпровізовано відбувся величезний похід – це була найбільша акція в Тернополі, десь сто тисяч людей… Підходили вже до обкому партії, а тут стали в три ряди зі щитами. Ми це прорвали. Звичайно, що там були й підпилі, всілякі…

І от ми підійшли до того обкому. До нас зразу підійшли начальники, в тому числі внутрішніх справ, і почали просити: «Не йдіть туди, бо як ви там прорвете, то там стоять танки, і може бути все». Я кажу: “Так, ми не підемо, якщо ви виконаєте наші вимоги”. – “Які вимоги? Давайте, ми згідні”.

Коли я прийшов у Верховну Раду, там багато виступало. Потім я зрозумів, що дехто виступає не стільки для того, щоби якусь проблему вирішити, а щоб себе показати…

Тепер треба будувати державу, але виявилося, що будувати набагато важче, ніж руйнувати. Легше тримати автомат у руці і стріляти. Я також можу стріляти.

Радикалізм був тільки на словах, але спочатку він людям подобався. Теоретично найкраще було б усе зразу радикально поміняти. Але як? Це була утопія, бо не було, не існувало такого механізму – треба було щодень перевиховувати виборців і самим показувати приклад. Ми вважаємо себе елітою, політичною партією, звертаємося до людей, вчимо, щоб вони так поступали, хоч насамперед мали б починати від себе.

24 серпня 1991 року мене здивувала ідея окремої групи депутатів (туди належали Степан Хмара, Лариса Скорик, по-моєму, Головатий та інші), що спочатку треба побороти комуністів, а потім проголосити акт незалежності. Я ж вважав, що якщо ми не проголосимо 24 серпня Акт незалежності, то ми його ніколи не проголосимо. Навіть незважаючи на те, що це робитиметься руками комуністів, але треба проголосувати.