Поїзд. Пролог

Дуже давно не доводилося їздити в наших поїздах – більш як два десятки років. Напевно, можна сказати – на щастя. Оскільки, увійшовши у вагон поїзду “Херсон-Львів” і вдихнувши сперте повітря із густою домішкою туалетних ароматів, відчув себе наче перенесеним у часі назад, на оті самі 20 з гаком років. Нічого відтоді не змінилося: ті ж самі запахи, ті ж ноги, що звисають з полиць і за які, проходячи, чіпляєшся, ті ж самі заспані провідники (цього разу вони, щоправда, запитали, чи є у мене і у моїх супутників паспорти).

Нічого не змінилося в поїздах, хоча за час, що минув, “Укрзалізницю”, доводилося чути, очолював якийсь польський чи то рокер, чи репер із непомірно високою зарплатою. А наш рідний український вишиванково-патріотичний міністр інфраструктури, пригадується, виношував ідею будівництва якихось загадкових  гіперлупів (боюся, чи не переплутав назву). Не знаю, як вийшло з тими гіперлупами, але добротний запах вагонного туалету як був, так і залишився, навіваючи хвилюючі спогади про молодість…

Львів

У Місті лева не доводилося бути ще з радянських часів – років з 35. За цей час тут, вочевидь, багато що змінилося. Зокрема, вийшовши з вокзалу, не одразу й зрозумів, де перебуваю – колишні візуальні спогади зовсім не співпадали з нинішніми реаліями. Маршрутка (сучасніша й, відповідно, комфортабельніша за наші тернопільські) поволі везе до центру, і я по ходу відзначаю знайомі ще колись будівлі з неповторною львівською архітектурою. Відзначаю також і те, що пасажири у тих маршрутках не лише сидять, а й стоять, причому досить щільно один до одного, нерідко з носами, що визирають з-під масок  – вочевидь, коронавірусні проблеми й страх тут не такі гострі, як у нас.

У тому, що вони не зникли зовсім, пересвідчуюся у заповненому ресторані McDonald’s в самому центрі, неподалік від оперного театру, де вже в перші хвилини перебування молода обслуга двічі ввічливо попросила мене одягнути маску.  Зайти  туди захотілося не лише задля картоплі фрі та “Біг Маку” (з яким ледве впорався), а й щоб сховатися від гамору і доволі оглушливої музики у сквері перед театром. Там, де колись, за моєї пам’яті, напівфігура Леніна на гранітному постаменті, обпершись правицею на уявну трибуну, дивилася кудись революційним поглядом, нині облаштований фонтан – наче символ змивання водою старих догм. Цей район – єдиний у Львові, в якому я більш-менш орієнтуюся. З власного досвіду можу сказати, що робити це у Місті лева зовсім непросто – особисто мені здалося, приміром, що вже на другий день перебування у нью-йоркському Манхеттені я орієнтувався в його перпендикулярно розташованих стріт та авеню значно впевненіше, ніж на вузеньких і хаотично розташованих вуличках галицької столиці. На щастя, декілька представників зовсім юного покоління, які були зі мною, як виявилося, не лише “вибирають Pepsi”, а й на “ти” з усіляким сучасними гаджетами. Отож вони впевнено вели нас заплутаними маршрутами до потрібних місць, і мені залишалося лише, мов, віслюку, покірно йти за ними…

Футбольна академія

Приїхав я сюди, власне, задля неї – супроводжував свого юного родича, котрий загорівся метою вступити до закладу, про який нині багато розмов. Ще далеко не завершений комплекс, що розкинувся на місці колишнього озера в оточенні густих карпатських лісів, таки здатен справити враження – масштабністю задуму і помітними кроками, що робляться задля його втілення.  Дуже приємне враження справив і персонал – хлопці, які зустрічали приїжджих і пояснювали усю процедуру; коректні молоді тренери, котрі проводили тестування юних футболістів, навіть миловидна продавщиця ятки з клубною атрибутикою ФК “Рух”.

Було б надмірною наївністю та ідеалізмом (тим більше, в наших українських реаліях) припускати, що все це з’явилося з волі якогось “ангела во плоті”. Про головного творця цього “винниківського дива” президента “Руху” Григорія Козловського довелося чути (і бачити його телевізійні експромти) вже давно. Зокрема, про тривалу дискваліфікацію за втручання в дії арбітрів, швидку “амністію”; інтерв’ю, в яких, здавалося, з його вуст ось-ось зірветься соковитий матюк… Перше враження – класичний приклад типового “нового українця”, який звик добиватися, а то й вигризати те, що йому потрібно. Розмови з випадковими попутниками – місцевими мешканцями підтверджували цю думку (“Та він вон стільки землі, городів у людей позабирав! Скільки лісу вирубав!”). Втім, того суботнього дня Г.Козловський постав, можна сказати, у виграшному для себе світлі й підтвердив репутацію людини, яка намагається вникнути  в усі дрібниці започаткованого ним процесу. Він переходив від групи до групи юних футболістів, які проходили тестування, уважно спостерігав за його ходом. Причому, відчувалося, його присутність зовсім не пригнічувала чи нервувала тренерів – вони спокійно й методично робили свою роботу. Робота, як пересвідчився, таки добре організована навіть з точки зору психології: жоден з учасників тестування не отримав категоричного “Не придатний”. Дані іспитів будуть оброблені, а відтак щасливчики отримають виклик на другий етап…

Львів. Вокзал.

Ринок, ринок у його українському варіанті й зі львівською “родзинкою” владарює і панує. Хочеш відпочити – можеш у загальному залі очікувань під акомпанемент чийогось хропіння або белькотіння душевно хворого суб’єкта. А хочеш – іди у пристойніший зал у другому крилі вокзалу, де зможеш потішитися самотністю і трішки кращою санітарією. Але, якщо не зраджує пам’ять  – за 35 грн. за год. (якщо не). Нагадає про себе надлишок випитої рідини – будь ласка, туалет трохи сумнівної чистоти і ароматів до твоїх послуг. Всього за 6 грн.

Поїзд. Епілог

Довго ламав голову над тим, чому поїзд “Чернівці – Білгород-Дністровський” іде через Львів, але потім махнув рукою – головне, щоб завіз, куди потрібно. Увійшовши у вагон, відзначив, що туалетний амбре не так сильно б’є в ніс, як вранці. Або у санвузлі дбайливо прибрали, або я вже просто звик до залізнично-транспортного  свинства.

Для цього знадобилося небагато – лише поїздка до Львова і назад…