“Динамо” –  “Ворскла” – 1:1 (пенальті – 8:7)

Звідки “ростуть ноги” у більшості людських болячок та інших проблем? Доводилося чути – від нервів. Гравець “Ворскли” Баєнко, який з усієї сили запустив м’яч вище воріт в післяматчевій серії, нині міг би висловити з цього питання свою кваліфіковану думку. Динамівець Шабанов, який через декілька секунд забив вирішальний м’яч, оті самі нерви зумів приборкати і хоча, як сам зізнався, із заплющеними очима, але влучив у верхній кут. Цим самим він приніс “Динамо” 12-й Кубок України, а доценту ТНПУ Ігорю Чеболді – перемогу серед учасників  нашого  опитування перед грою.

Кияни могли не доводити до такого напруження нервів як своїх, так і вболівальників. Якби не страж воріт полтавців Різник, вже у першому таймі рахунок міг бути, як я  прогнозував, 3:1, і  такого драматичного і безсонного для багатьох телеглядачів не було б. Але футбол вирішив по-своєму.  Перед матчем доводилося чути думку, що “Динамо” або одразу “розчавить” суперників, або “Ворсклі” вдасться дотягнути до  серії пенальті, а там – сподіватися на свою “палочку-виручалочку”  – юного голкіпера П.Ісенка. Істина, як це часто ведеться, перебувала якщо й не посередині, то трохи подалі від обох полюсів.

Думається, поєдинок (саме так доречно назвати) не розчарував глядачів незалежно від їхніх клубних симпатій. Це в жодному випадку не було сюжетне повторення минулорічного фіналу, коли “Інгулець” ще до гри з “Шахтарем” не тямив себе від щастя від уже досягнутого, вийшов на фінальну гру з відчуттям повністю виконаного обов’язку і, отримавши “законні” 4 “сухі” мячі у свої ворота, не дуже й засмучувався з цього приводу. Прірва між “Динамо” і “Ворсклою” не така широка; від колишньої сили київського клубу нині залишилися хіба що ностальгійні спогади, отож полтавці небезпідставно сподівалися, що хоча б в одному конкретному матчі (якщо ще й сприятиме футбольна Фортуна) зможуть взяти гору.

Та все ж недаремно букмекери (і тернопільські футбольні “мессінги”) здебільшого віддавали перевагу киянам. Пропустивши на 11 хв. гол після розіграшу стандарту (Сидорчук войовничо випнув груди, але так і не зупинив ними м’яч, який переправив у ворота “Динамо” Степанюк), підопічні О.Михайличенка надалі вирішили не випробовувати зрадливу долю і міцно осідлали гру. Отоді й спало на думку, що серед суцільних провалів динамівської селекції трапляються (саме трапляються) вдалі знахідки. Одна з них, безумовно, Вербіч. Словенець, перебуваючи формально на вістрі атаки, спершу не реалізував стовідсотковий момент, однак невдовзі реабілітувався, вдало розібравшись із захисниками і спрямувавши м’яч в кут. Додайте до забитого гола ще декілька  змарнованих зручних нагод, приплюсуйте і кращу мобільність середньої лінії “Динамо” в особах Сидорчука, Буяльського, Де Пени, Цітаїшвілі, Шепелєва, яка “перекушувала” майже всі спроби суперників налагодити контргру;  звичну активність на фланзі Миколенка – і слова коментатора про те, що футболісти “Ворскли” можуть цілком бути задоволеними результатом першого тайму були цілком справедливими.

Початок другої половини був за полтавцями, однак це тривало стільки часу, скільки й прийнято вкладати в поняття “початок”. Надалі “Динамо” буквально “закупорило” суперників на їхній половині поля, але то Вербіч у вигідній позиції “кивнув” головою повз м’яч, то Де Пена щоразу бив “по горобцях”. Коли ж на 69 хв. словенський легіонер забив, як здалося, “чистий” гол, арбітр К.Монзуль, всупереч своїй відомій звичці 5 хвилин перевіряти епізод за допомогою VAR, майже одразу скасувала його. Гра перейшла з основного часу в додатковий, протягом якого кияни не полишали спроб вирвати перемогу, щоб уникнути пробиття пенальті “фартовому” П.Ісенку. Але юне полтавське обдарування, попри обіцянку коуча Ю.Максимова, на полі так і не з’явилося, отож основному голкіперу Різнику, котрий разом із довгоногим темношкірим оборонцем Ндіайє були, безумовно, найкращими у складі “Ворскли”, довелося ще й вступити у “боротьбу нервів” з динамівськими  пенальтистами. Зізнаюся, такого бездоганно-холоднокровного виконання серії 11-метрових ударів давненько не доводилося бачити навіть у поєдинках значно вищого рівня – по 5 точних влучань у основній серії. А коли почалося пробиття “до першого промаху” і напруга, як висловлювався М.Задорнов, досягла “опупея-апофеоза”, обидва голкіпери – Бущан і Різник – відбили по одному удару. А потім настав час для згаданих на початку промаху Баєнка і удару із заплющеними очима Шабанова. А далі – радість переможців і повна спустошеність переможених. На першу, як це звично буває, сили відшукалися, а спустошеність тому й зветься спустошеністю, що означає їхню відсутність…

Ігор Дуда