24 листопада Тернопільський апеляційний суд зобов’язав Кременецький районний суд відновити провадження у справі про визнання недійсним рішення зборів сільської громади села Башуки про «переведення» релігійної громади храму Української Православної Церкви на честь Святого Архістратига Михаїла в УПЦ КП та перереєстрацію статуту громади.

В УПЦ кажуть, що церква в селі Башуки була «захоплена» 14 червня представниками УПЦ КП за підтримки радикалів. При цьому рішення релігійної громади УПЦ було начебто підмінене рішенням сільської громади. Кременецький районний суд свого часу відмовив вірянам УПЦ у розгляді справи про захоплення їхнього храму, мотивуючи це тим, що громади УПЦ вже не існує, а, отже, позов вони подавати не можуть.

Наступного дня, 25 листопада, Кременецький районний суд задовольнив позов православної громади УПЦ села Колосова про визнання недійсним протоколу зборів, згідно з яким Тернопільською ОДА була зареєстрована громада Київського патріархату та внесено зміни до статуту громади УПЦ. Таким чином, рішення Тернопільської ОДА від 28 серпня скасовано.

В УПЦ звертають увагу, що 26 серпня Кременецький районний суд заборонив Тернопільській ОДА «приймати рішення про реєстрацію нової редакції статуту релігійної громади «Парафія Святого Апостола Іоанна Богослова» с. Колосова».

Перші результати суду за храм в с.Колосова Кременецького району,а саме визнання недійсним протоколу зборів громади, свідчать, що інтереси Московської церкви активно обстоюються у районному суді.

Місцеві жителі вже не приховують свого обурення та розповідають окремі деталі судилища під дудку УПЦ МП та інші спостереження.

«НАДІЯ ЗАХАРСЬКА: В СВОЇЙ ДЕРЖАВІ – І ПРАВДА, І ВОЛЯ, І ЦЕРКВА… Знову не можу мовчати, душа болить і крається серце за нашу Україну, за Українську Церкву…

Біль настільки сильний і непогамовний, що не дає вільно дихати, спокійно спати та спокійно жити, знаючи, які беззаконня й неправда чиняться на нашій землі, в нашій нібито Вільній і Незалежній державі… Насправді ж дуже навіть залежній від неправди, хабарництва та пристосуванців, продажних суддів. Не буду голослівною і знову напишу про більш як піврічну боротьбу наших сусідів із села Колосова Кременецького району (Тернопільська обл.) за перехід церковної громади храму Святого Апостола Іоана Богослова (збудованої 1990 р.) (на знімку внизу) до УПЦ Київського Патріархату.

Все розпочалося зі збирання підписів та побиття священнослужителем промосковської Церкви проукраїнської активістки похилого віку, яка збирала підписи, і дійшло до перекриття центральної автотраси «Кременець-Тернопіль», до ходіння по судах, різних інстанціях, звернень до облдержадміністрації, до відповідального у справах релігії чиновника профільного Департаменту Тернопільської ОДА пана Ігоря Кульчицького… І навкруги – глуха стіна: відстоюють не Українську Церкву, а промосковську. Глуха стіна через те, що з дозволу і за рішенням виконкому Колосівської сільської ради (котрого вже не існує) та прокомуністичної-прорегіонівської голови цієї сільради Юлії Ковальчук священнослужитель приватизував… храм. Дійшло навіть до того, що судили одну із колосівських парафіянок за те, що під час одного з протистоянь із московитами ця жінка нібито стягнула хустину з голови однієї промосковської дами. В цей же час інша москалиха розбила губу й завдала травми ударами мобільного телефону неповнолітній дівчинці, яка відстоювала позиції Української Церкви. Проте ні слідчі, ні прокурор не знайшли підстав для кримінального провадження за ці побиття і побиття активістки священиком, а ось за зняту хустину відбулося засідання-слухання в Кременецькому районному суді.

Суд – досить дивний, бо суддя Галина Білосевич не допустила до зали засідань нікого, крім звинуваченої, а, зачинивши двері, замість розгляду справи взяла цю жінку міцно за обидві руки й майже годину розповідала, як «ця жінка помиляється, тому що бореться за Українську церкву, чому намагається змінити церковні канони», котрі приписує собі Московська Церква, що «патріарх РПЦ МП Кіріл – істинний служитель Бога і найсвятіша на Землі людина, тільки він достойний очолювати й об’єднувати церкви…» Щось подібне відбувалося і в Тернопільському та Львівському судах, хіба що тільки без славослів’я на честь Російської Церкви та її псевдоієрарха, а просто вирішення позовів на користь промосковської Церкви…

Чому я про це пишу і, здавалося б, яке мені діло до сусідніх парафіян, до тих справ, котрі там відбуваються? Відповідь – проста: не дає спокою несправедливість, котра там коїться. Можливо, мій одинокий голос, висловлений на сторінках газет, у соцмережах. не буде голосом вопіющого в пустелі, а буде почутий і підтриманий хоч деякими свідомими українцями, які стануть на захист людей, охочих мати свою Українську церкву і чути українську мову. В цьому мали б переконати жертви тих тисяч священиків, які були замучені в російських, більшовицьких таборах смерті, закатованих, розстріляних і безвісти пропалих справжніх мучеників за віру Христову і за Україну. Повертаються із забуття імена та стражденні долі таких священнослужителів, як Іван Сеньківський (чернече ім’я Яким), якого в червні 1941 року сталіністи за його любов до України й Церкви та за полум’яні проповіді християнської віри закатували і живцем (!) зварили у казані Дрогобицької тюрми… Митрополита Василя Липківського, справжнього Апостола Церкви Української, багато років переслідували, і 27 листопада 1937 року 73-літнього отця Василя було розстріляно знову ж таки за любов до всього українського і насамперед до Церкви. Уже в молоді роки Липківський розумів несумісність таких понять, як Українське Православ’я з одного боку, і Російська Церква – з іншого. Зверніть увагу: він розцінював Російську Православну Церкву як один із інструментів у руках найвищих чиновників (сьогодні читайте – Путіна) виховувати і впроваджувати в життя лояльне ставлення до імперії, а тепер – Путінської Росії. Ще тоді отець Василь критично ставився до богослужінь церковнослов’янською мовою, бо в Україні мала б бути українська (!). Не побоявшись поліцейського нагляду, він 22 травня 1919 року в супроводі хору під керуванням Миколи Леонтовича відслужив першу літургію українською мовою в збудованому гетьманом України Іваном Мазепою на Печерську, в Києві, Микільському соборі. Весь народ плакав, чуючи Апостол, Євангеліє рідною мовою: всі відчули, що це вперше після віків неволі «моляться на волі невольничі діти», як провіщав Т. Шевченко. Але кати розстріляли о. Василя, і до сьогодні «невольничі діти» не можуть вибороти своє право на служіння материнській?».

Кременеччина залишається прикладом «нероздільності» держави і церкви. Саме тут, поряд з традиційними органами влади, є ще один  альтернативний центр прийняття рішень – МОСКОВСЬКА ЦЕРКВА Залежність місцевих чиновників від волі настоятеля Свято-Успенській Почаївській лаври УПЦ МП митрополита Володимира відома усім. ЇЇ витоки формувались задовго до Революції Гідності, і найперше руками соратників Януковича. Регіонали Пшонка, Бойко, Деркач, в обмін на благословення Лаври (а Пшонка і на мощі святих), виступали гарантами «смирення» почаївських міліціянтів, прокурорів та чиновників перед митрополитом Володимиром. З легкої руки намісника, повара з Лаври Іванюка О.П. обирали міським головою, а він, у свою чергу, спробував віддячити монастирю почаївською земелькою, що призвело до всім відомої «смітникової люстрації».