Для чого вводяться  усілякі обмежувальні заходи і заборони (а також – санкції за порушення пов’язаних з ними вимог)?

Відповідь ніби очевидна: для того, щоб свідоме суспільство їх дотримувалося (для його ж блага), а його не зовсім свідома частина знала, що нехтування ними не минеться безкарно  і, як мінімум, вдарить по гаманцю.  Все ніби очевидно і просто.

Та не кваптеся. Скоро казка мовиться, та не скоро справа робиться. Хоча в даному випадку йдеться не про швидкість, а про дотримання встановлених правил. Особисто намагаюся їх виконувати і, відтак, переважну частину часу проводжу в добровільному “карцері” – в помешканні. Головна розвага за таких умов – телевізор і комп’ютер.  Саме завдяки останньому дізнався про чергове засідання оперативного штабу міськради, на якому, серед іншого, мова йшла про те, що тернополянам не варто найближчим часом сподіватися на послаблення карантину, оскільки динаміка захворюваності на COVID-19 не дозволяє пом’якшити обмежувальні заходи. 

Дещо пізніше довелося таки зробити вилазку зі свого “сховку”, щоб придбати деякі необхідні речі. І попутно пересвідчитися у волелюбному дусі наших краян, які терпіти не можуть, коли їм щось диктують робити. Мовляв, йдіть ви зі своєю динамікою…. знаєте куди. А нам – своє робить.  Після кількох днів “ув’язнення” у квартирі це особливо впадає у вічі. На площі в декілька десятків квадратних метрів довелося спершу побачити не зовсім тверезого молодика, який голосно розмовляв по “мобільнику”. Маска йому при цьому, мабуть, заважала б – за умови, якби вона у нього була.  У магазині ж пересвідчився, що намальовані на підлозі лінії для встановлення допустимої відстані між покупцями для багатьох з них – зайва і надокучлива формальність. Принаймні, огрядна жіночка з маскою, що прикривала лише підборіддя, майже всією своєю солідною масою нависла над покупцем, який стояв у черзі перед нею. “Жіночко, ну станьте далі, ну скільки ж вже можна говорити…”, – зі страдницьким виразом очей та інтонацією в голосі промовляє продавщиця. Пані “в тілі” щось  пробурчала у відповідь, та все ж зволила відступити сантиметрів на 20.  Майже поряд інша жінка – теж з маскою, що теліпалася на підборідді – щось воркотіла маляті на руках у своєї знайомої, повністю ігноруючи те, що нині зветься соціальною дистанцією. А чому б ні, якщо мати (чи бабуся?) дитини сприймала це як абсолютно природну і допустиму річ…

Нерідко доводиться чути: нам, в силу різних обставин, пощастило, що коронавірус не вдарив по Україні з такою люттю, як по західних країнах. Наразі пощастило, тому що природа і “звички” вірусу ще не досліджені, і він, здається, сповна користується цим людським невіглаством: з’являється там, де вже “погуляв” раніше; знову  вражає тих, хто вже, здавалося, одужав; не збирається знижувати своєї диявольської активності й з настанням теплої пори… Карантин і всі обмежувальні заходи мають на меті завадити йому в цьому. Наші ж співгромадяни нерідко (щоб не сказати – часто) своєю легковажністю чи нехлюйством створюють для хвороботворної зарази тепличні умови. Чим вони керуються при цьому? Дещо фаталістичним постулатом “Най ся діє Божа воля”, чи набутим з історичного досвіду “Не таке ще переживали – переживемо й коронавірус”?

Сподіваюсь, таки переживемо. Однак давати зловісному пришельцю зайві шанси не здається найрозумнішим способом виходу з нинішньої ситуації…  

Ігор Дуда