Пронизливо скрипнули гальма, і в ту ж мить я відчув той харак­терний внутрішній холод, який проймає людину у хвилю небезпеки. Неприємне відчуття.

З вікна шикарної легківки на мене глянула коротко підстрижена фізіономія в темних окулярах. І було в тому погляді стільки спокійної, величної зневаги, що я мимоволі засоромився своєї провини. Полягала ж ця провина в тому, що я мав намір перетнути пішохідний перехід і спробував це зробити раніше, ніж доморощений нувориш на іноземному авто. Дивне, як на наші часи, бажання, чи не так? Справді, як я міг відважитися на таке, коли переді мною – сьогоднішній господар життя, представник найбільш привілейованого класу, один з тих , які, мов Отче Наш, засвоїли принцип, що світом правлять сила і гроші. І яким наша держава дає повну можливість утвердитися в цьому переконанні.

Парадоксальна річ: опинившись на волі, люди зовсім не стали добрішими і совісливішими. Навпаки, рівень моральності суспільства опустився до такої низької позначки, за якою – первісні джунглі. Зараз ми можемо з певністю констатувати одне з найголовніший «завоювань» періоду так званого «державотворення»: у нас успішно сформувався досить товстий прошарок цинічних і зухвалих, не обтяжених ніякими архаїчними моральними табу, індивідів. Цей факт неприємний уже нині, однак набуває просто загрозливих форм з точки зору подальшої перспективи. Нехай вправляються в мітинговому красномовстві політики, а новоспечені ідеологи вишукують під мікроскопом якісь ознаки зростання духовності. Нехай малюють солодкі пасторалі художники і щосили намагаються реанімувати патріархальні цінності поети й етнографи. Нехай ламають списи на диспутах і конференціях педагоги в даремній надії знайти протиотруту від смертельного вірусу цинізму й бездуховності. Нехай. Над усіма їхніми потугами, плюючи на них відбірною слиною з повним набором ферментів, здіймається гідний продукт брехні, лицемірства і фальші, які були і залишаються визначальними рисами нашого існування. А що робити , якщо альтернативного ідеалу просто немає? І не варто піддаватися ілюзіям, що з часом, мовляв, усе нормалізується, нехай тільки розберемося з сепаратистами, нехай зміцніють державні інститути, подолається економічний хаос, і тоді…

Щоб прийшло оте світле «тоді», необхідний ряд умов. Серед яких найважливішою є наявність відповідальної, компетентної, не враженої жахливою корозією корупції влади, в якої приємні атрибути перебування на «верхах» були б лише вторинними у порівнянні з інтересами народу. Чи маємо ми таку владу? Спитайте щось простіше…

Руйнівна тріщина, імпульс якій дано згори, химерними розгалуженнями розходиться донизу. Що в результаті? Масовий песимізм і збайдужіння простого люду, який позбувається останніх крихт віри в те, що держава, її інститути здатні захистити людину від свавілля корумпованих чиновників, злочинності, всезростаючого зубожіння.

Тим часом, з усіх трибун, телеекранів, сторінок газет нас по-батьківськи закликають потерпіти, жити надією на краще, міцніше затягнувши при цьому пасок. Причому закликають здебільшого ті, кому й терпіти особливої потреби немає. Ми ж, мовляв, ростемо, будуємося, долаємо труднощі, розвиваємося.

А що, можливо, справді будуємося? Ростемо? Розвиваємося?

Можливо. В тому розумінні, в якому росте і розвивається злоякісна пухлина.

А так, загалом, жити можна. Лише будьте уважні, коли ступаєте на пішохідний перехід. Можливо саме в цю мить по дорозі мчить на своїй сотні кінських сил нинішній господар життя. Він квапиться, йому ніколи. Перед ним завжди зелене світло. Навіть нині, після усіх майданів,  революцій і показушного очищення суспільної моралі.

Ігор Дуда