Коли мова заходить про якусь катастрофу, яка за жодних умов не повинна була статися, але все ж сталася (мене, до речі, завжди тішить фраза “відбулася катастрофа” чи “відбувся землетрус” – начебто хтось ретельно, з логарифмічною лінійкою в руці спланував подію, і вона відбулася), одним з найперших спадає на згадку катастрофа пасажирського пароплава “Титанік”, що сталася рівно 107 років тому в ніч з 14 на 15 квітня 1912 р. в північній частині Атлантичного океану.

Журнал “Shipbuilder” не без гордощів називав “Титанік” практично непотоплюваним: трюм і нижні палуби поділялися на 16 відсіків з герметичними дверима. При пошкодженні днища  попаданню води у відсіки перешкоджало подвійне дно. Однак все це у критичний момент виявилося неефективним, і шпаринка, залишена у характиристиці  “Shipbuilder”  (“практичнонепотоплюваний”) стала трагічною   реальністю. Практично – ні, а от теорія дала про себе знати найжахливішим чином.

Про події тої трагічної ночі на “Титаніку” багатьом відомо з нашумілого однойменного фільму Джеймса Кемерона з Кейт Уінслет і Леонардо Ді Капріо в головних ролях. Величезний океанський лайнер був відбитком  суспільного укладу і розрізнення за майновим станом: до послуг пасажирів першого класу – басейн, корт для в “сквош” (гібрид бадмінтону і тенісу), ресторан “A la Carte”, гімнастичний зал… Для інтер’єрів першого класу були використані дорогі матеріали. Ну, а вже каюти і салони третього класу були оформлені максимально просто: стіни пофарбовані в білий колір або ж дерев’яні панелі.  

Ота нерівність зіграла фатальну роль у долі пасажирів “нижчого” класу: коли на судні запанувало справжнє пекло і людей охопила паніка, вибратися зі своїх кают, розташованих нижче, багатьом “другосортним” подорожуючим виявилося понад силу. А в найбільш критичний момент людська природа заграла усіма своїми світлими й темними відтінками: офіцери намагалися, наскільки можливо, організувати евакуацію (хоча потім було відзначено, що команда лайнера була просто непідготовленою до такого повороту подій – ще один наслідок розрекламованої “практичної непотоплюваності?); багато хто поступався місцем на рятівних шлюпках жінкам, дітям і літнім людям, але були й такі, котрі прагнули чимскоріш потрапити на них, відпихаючи при цьому інших… Декотрі свідки розповіли поро благородну поведінку капітана лайнера Едварда Сміта, який до кінця залишався на капітанському містку – недаремно в англійському Лінчфілді стоїть його бронзовий пам’ятник. Лише 712 пасажирів та  членів екіпажу були врятовані пароплавом “Карпатія”, який прибув до місця катастрофи з деяким запізненням. А для 1496 нещасних місце в Атлантиці за 600 км від канадського острова Ньюфаундленд стало братською могилою…

Розслідування трагедії звернуло увагу як на погодні причини, так і на сумнозвісний людський фактор. Зокрема, “Титанік” проігнорував повідомлення з інших суден і не знизив швидкість при вході у зону дрейфуючої криги. Вахтовий помічник капітана віддав неадекватну ситуації, що виникла, команду. А радист, буквально завалений відправкою і прийомом приватних телеграм,  просто обірвав останнє повідомлення від колеги з іншого  судна, який повідомляв про координати зони значного  скупчення криги просто перед “Титаніком”…  

Квітень чомусь з певною періодичністю підсовує людству усілякі неприємні сюрпризи, які запам’ятовуються назавжди. У 1912 р. – загибель “Титаніка”. У 1986 р. – катастрофа на ЧАЕС. Чи то комета якась пролетить, чи зорі так сходяться… А, може, все ж найперша причина – отой самий людський фактор: слабкість, неуважність чи легковажність  у вирішальні миті отого Homo sapiens, який нібито й вважається вінцем природи, але часто посилено нищить і її, і – себе самого… Це, звісно, дає змогу митцям створювати хвилюючі сцени на зразок тої в “Титаніку”, коли дуже похилого віку жінка кидає у океан кулон у формі серця – пам’ять про  загиблого в тій катастрофі коханого.  Зворушливо, звичайно, й здатне витиснути сльозу, але – краще б приводів для таких сцен було якомога менше…

Ігор Дуда