У багатьох літературних творах соцреалізму, з якими колись доводилося принаймні побіжно знайомитися в школі, завжди поставали образи свідомих і високодуховних людей з народу, котрі усім серцем прийняли радянську владу й не шкодували життя, щоб вона міцніла й утверджувалася їм на радість.

Правда, ота «радість» була одягнена у фуфайку й взута в кирзові чоботи, носила на голові засмальцьований кашкет чи зім’яту хустину, животіла на жебрацькі трудодні, з яких ще й  робила внески (звісно ж, добровільні!) у Фонд миру… А рідна влада, за яку так самовіддано боролися оті, в фуфайках і кирзових чоботах, поступово вдосконалювала прийоми обдурювання “стада” і висмикування з нього непокірних “голів”, які намагалися подати хоч якийсь протестний голос. Якийсь там масовий голод чи, як на тому клятому Заході кажуть, “голодомор”?  Та ви що!?. Просто – “запаморочення від успіхів” у деяких не зовсім свідомих товаришів… Врешті-решт, вона, ота рідна і народна, переродилася у комуністичну номенклатуру. На тлі загальної бідності й показушної рівності (у злиднях) їй, звісно ж, хотілося розкошувати. А розкошувати  номенклатура могла лише за допомогою могутнього апарату тотального контролю і примусу. Для власного процвітання необхідно було перетворити  спільноту під назвою «радянський народ» на покірне стадо. Це, в свою чергу, вимагало його ізоляції від решти світу за допомогою «залізної завіси».  

Однак це ще не все – адже подеколи з-за цієї завіси в країну, “де так вільно дихалося людям”, потрапляли небачені у нас речі (наприклад, фірмові джинси), які вмить здатні були здерти ретельно нанесену ідеологічною машиною “штукатурку” у вигляді постулату “в нас, радянських, своя власна гордість!”.  Конче необхідно було, висловлюючись на комуністичному жаргоні, «витравити приватновласницькі інстинкти» у людей. Позбавивши мільйони громадян життя, система ще й обмежувала  їхнє право мати власність, і це виставлялося як прогрес у подоланні “тимчасових труднощів” – ну, справді, ніхто ж тебе вже не відсилає до Сибіру, отож живи собі тихенько і радій, … що хоч так живеш”.

Зміна соціально-політичної формації означала, передусім, зміну форми власності. Від лукавої назви «загальнонародна» вона трансформувалася у звичну для світу «приватна». Було б, звичайно, великою наївністю (і дурістю) думати, що цей процес у країні жебраків пройде гладенько і безпроблемно. Та навряд чи хто сподівався на початку 90-х, після  побачити таку  вакханалію з приватизацією, яку  дотепники  охрестили «приХватизацією». Навряд чи хтось очікував такого розгулу хижацьких інстинктів, найтемніших проявів людської душі, не стримуваних ані нормами моралі, ні Божими заповідями.  Навряд чи хто чекав, що властиві нам  хитруватість, зажерливість і заздрісність (навіщо приховувати?) вихлюпнуться брудним, смердючим  потоком і  так запаскудять атмосферу в суспільстві. Природне людське бажання мати достойні умови життя в наших умовах перетворилася на бійку за місце на маленькому плоті під час катастрофи корабля. Тут уже не до  етичних норм чи християнських цінностей – відштовхнути б ногою конкурента, щоб уціліти самому. Демократія у соціумі, що нагадує скляну посудину зі скорпіонами, обертається  хаосом і банальним свинством.  Ну, а коли вже хтось «присмокчеться» до   джерела, з якого можна досхочу поживитися, то  відтягти його від нього вже не вдасться – смоктатиме, доки не лопне як переповнена кров’ю блощиця. Апетит після  десятиліть рівності у злиднях – ненаситний.  Культура споживання – в зародковому стані, або ж відсутня. Рівень загальної культури – печерний. Стримуючі бар’єри у суспільстві – хирляві, продажні та неефективні. Причому, усе назване впродовж майже трьох десятиліть формальної свободи і незалежності (цікаво, кого і від чого?) не демонструє жодних ознак хоч якоїсь тенденції до поліпшення, навернення на більш-менш цивілізований шлях. Можна лише уявити, що почнеться зараз, коли на порядок денний посилено висувається питання продажу землі. Чи не буде все описане вище здаватися на цьому тлі лише ніжними квіточками?

Ігор Дуда