Ризикую видатися безнадійним ретроградом, але зізнаюся: моє ставлення до будь-якого виду українського (саме українського) бізнесу – малого, середнього чи великого – можна охарактеризувати як суто “совдепівське”, тобто  суміш антипатії,  недовір’я та підозріливості. Чомусь думаю, що в цьому я далеко не самотній.

Зрештою, вдаватися до його послуг і тим самим переконуватися у його великих перевагах над колишнім радянським “общепитом”, можна сказати, уникаю; якби раптом всі кав’ярні на вулицях, кафе, бари, ресторани,  нічні клуби, сауни і т. д . раптом  одночасно зникли… десь так на рік, я б, напевно, цього й не помітив. Тому і сьогоднішні бідкання  всіх отих ФОПів, малих та середніх бізнесменів на карантин вихідного дня й усілякі інші коронавірусні обмеження сприймаю, зізнаюся, без особливого співчуття.  Думаю, кмітливі хлопці та жіночки зуміють якось наздогнати своє і не залишитися в дуже великому  збитку – за наш з вами, споживачів, рахунок. Якщо ж оті заборони й обмеження раптом вдарять по торгашах, котрі в мішок з кількома великими цибулинами зверху щедро додають всередину значну частину овочів розміром з невеличку сливу, то я – лише за такі обмеження. Або ж якщо “прикриють” спритників, які примудряються збільшити вагу кілограму замовленого сиру на 100-120 г, то я теж обома руками за такі “репресивні заходи”. Тому що прагнення заробітку (назву таким евфемізмом ненаситну жадобу наживи) багатьох отаких… бізнесменів явно не узгоджується з міркуваннями сумління, і задля її задоволення вони з готовністю і навіть залюбки переступлять через них.

Не можу не поділитися ще одним спостереженням: в міру того, як статки багатьох українських бізнесменів зростають в арифметичній прогресії, їхня самооцінка, що переходить у непомірну пихатість (“Ви всі лохи, а от Я! Я!”) зростає в прогресії геометричній. У деяких з них (мав нагоду пересвідчитися) сформувалася своєрідна “статусність” істоти, яка раніше була ніким, а от нині, в умовах держави, в  якій і близько немає страху ні перед Богом, ні перед законом, уявила себе ВСІМ. І поводиться відповідно. Показовою в цьому плані є реакція декого з них на пропозицію (не знаю, наскільки серйозну) заступниці міністра охорони здоров’я піти працювати в лікувальні заклади. В ній, отій реакції, ясно відчувалося оте “Та щоб я!? Та йди ти на…!”.

А, може, отакий тип характерний не лише для України, а й  для всього світу? Не знаю, але спостерігаючи за манерою поводження, приміром, Білла Гейтса, цього не скажеш…