Є щось таке, сказати б, лоскотне, приємне для самолюбства журналіста, який все життя звик борсатися у драговині (чи, може, навпаки – дихати озоном?) провінційної журналістики. А саме: вступити у полеміку (нехай заочну) з визнаним метром, котрий давно обтер своїми штанами високі столичні кабінети і чий голос стрясав чутливі мембрани мікрофонів на численних форумах, прес-конференціях і т.д. Тим більше, що він сам дав для цього привід – на порталі з’явилася публікація під назвою “Чи є альтернатива клоунократії?” за підписом Миколи Княжицького. З одного боку, трохи острах бере – ану раптом не виявлюся гідним опонентом самому члену нацрад та міжнародних інститутів… та ще й озброєному Почесною нагородною зброєю (добре, що хоч дискутуватиму не з С. Пашинським). З іншого – а чому б і ні, він же молодший за мене на цілих десять років, то якщо он “накатав” таку довжелезну статтю, то може і я знайду що написати…

До речі, розмір отої “Альтернативи клоунократії” був одним із сильних стимулів до того, щоб її… не читати. На це, до речі, вказав читач на коментарі  Цензор. нет: “Микола! Краще б Ви публіковали цю статтю кількома невеличкими частинами. Зебіли це не осилять”. Зізнаюся: читати, як колись зразкові радянські студенти в бібліотеках ленінські першоджерела – не прочитав. Лінь, знаєте, та й вік… Декілька разів пробіг очима, намагаючись виокремити ключові моменти.

Найперше: не варто було зазирати у список депутатів нової ВР, щоб дізнатися, до якої політсили належить М. Княжицький – про це переконливо свідчить такий пасаж з його фундаментальної праці (тепер і надалі вимушено вдаватимусь до цитування): “У 2014 році почалося динамічне будівництво державних інститутів, будівництво, яке передбачало реформи у всіх сферах життя держави: від системи національної безпеки і оборони до освіти, медицини і соціальної політики. У гуманітарній сфері нарешті були дані відповіді на “вічні”, як здавалося питання, які роз’єднували суспільство. Підхід до історії, мови та релігії нарешті став відповідальним і державницьким. До того ж вдавалося проводити реформи з допомогою західних партнерів та під контролем громадянського суспільства”.

Звісно, можна почати розлогу дискусію на тему того, в чому ж полягало оте “динамічне будівництво”; чи дані попередньою владою відповіді на “вічні” питання таки справді об’єднали суспільство; у що вилився “відповідальний і державницький” підхід до історії, мови та релігії; як громадянське суспільство контролювало оті реформи (я, як член отого самого суспільства, якось жодного разу не відчув своїх контролюючих повноважень…). Та нехай – припустимо, що всі названі звершення таки справді “мали місце бути” і залишалося лише додати до майже повної картини благоденства і процвітання маленькі штришки, чим… і повинна була зайнятися згуртована команда переобраного президента П.О. Порошенка (як же по-державницьки велично він взяв би до рук булаву на церемонії інавгурації…). Тоді неминуче виникає запитання: чому “великий і мудрий народ з віковічним прагненням до державотворення і самоідентифікації себе як нації”, до того ж – “глибоко віруючий”, а ще – “орієнтований на Європу та її цінності” (цитую солодкоспіви “щирих патріотів” і “державників”) не зважив на усі євроінтеграційні потуги вкупі з томосом, на всі описані М. Княжицьким блискучі здобутки і таки проголосував за “блазня” і “клоуна”? Причому із зовсім непристойним для виконроба “динамічного будівництва” і об’єднувача церков результатом. Чому проти статного Головнокомандувача, який так поважно приймав рапорти військових, проголосували ті, хто перебував на передовій лінії фронту, під ворожими прицілами? У М. Княжицького є своя версія цього: “Привид популізму блукає світом, знищуючи світовий порядок, усталені норми міжнародної політики, військові та політичні союзи”. Даруйте, але про які тоді “реформи з допомогою західних партнерів” йдеться? То все таки “допомога західних партнерів” чи “знищені військові та політичні союзи”? А ще пан Княжицький переконаний, що “все позитивне, що було зроблене впродовж минулих 5 років, …новій владі необхідно було вирубати в корінь та скомпрометувати. В першу чергу, людей, які ці реформи проводили”.

Мабуть, погоджуся. Взяли кляті антидержавники – та й скомпрометували суддю Чауса з його прогресивною технологією консервації валютної “зелені” у слоїках. Дякувати Богові, вдалося якось перепровадити бідолаху до Молдови…

Захотіли непримиренні противники “динамічного будівництва” забруднити добре ім’я вірного соратника гаранта – Гладковського та ще й Свинарчука – і так його спаплюжили, що довелося і відхрещуватися від нього, і з посади звільняти, і… тепер ось Дамоклів меч правосуддя висить над його головою. Не на дуже тоненькій волосині, але таки висить, клятий… А скільки доброго для країни та її обороноздатності могла б ще людина зробити…

У “програмному трактаті” М.Княжицького можна знайти й кавалки, здатні викликати збентеження, а то й зовсім збити з пантелику. Ось наприклад: “Війна стимулювала побудову ефективної армії, сильної держави (та ну! – І.Д.) та патріотизм у суспільстві; “мир будь-якою ціною” підтримує меншість українців, а найактивніші беруть участь у акціях протесту; європейський вибір підтримує рекордна кількість українців, дехто з них через це навіть став виборцем Зеленського (???)” Це що ж означає: відданого прихильника і провідника політики європейського вибору П.Порошенка оці несвідомі “дехто” (таки справді “дехто”?), які  прагнуть в Європу, запідозрили у нещирості чи корисливих мотивах настільки, що вибрали Зеленського? А як вам, приміром, отаке:  “Автори клоунократії Зеленського… протиставили “бідний народ” панам при владі, використали традиційну нелюбов українців до влади (що правда, то правда – І.Д.), “природжений анархізм”, відсутність критичного мислення у поєднанні з мазохістським поливанням брудом сусідів, держави і нації”. Якщо не помиляюся, поняття “мазохізм” означає отримання аномального задоволення від власних фізичних чи моральних страждань. А як воно узгоджується з “поливанням брудом сусідів”?

Буду відвертим: у мене викликає заперечення багато з того, що робиться нинішньою владною командою; я зовсім не схвалюю перенесення “квартальних” прийомів і методів у політику; на мене огидне враження справили торги “одного з провідних дипломатів країни” Яременка з путанами. Однак на віртуальних політичних терезах вини політичне піжонство, лицемірство і брехливість попереднього правителя наразі значно переважують. У нового ще є шанс щось виправити. Колишньому народ його вже не дасть.

Ех, іронізував на початку про розмір статті М.Княжицького, а сам он, відчуваю, скоро його наздожену. Прикро – менше людей прочитають, адже у мене ім’я зовсім не таке “розкручене”… Тому наостанок наведу кілька відгуків читачів на тому ж Цензор. нет.  Зловживаючи авторським правом, процитую однодумців (переконаного противника “Зебілів” згадав на початку):

“Наша пісня гарна й нова…. Хоч би одне нове слово, лише заклики “теснее сплотиться вокруг Порошенко”. Давай далі в тому самому стилі, і ми з радістю побачимо кінець вашого клану казнокрадів та брехунів у вишиванках”;

“Клоун – це той , хто отримав розгром 21-го квітня з різницею в три рази від людини, котра жодного дня не була в політиці… Клоун – це той, чий розгром на виборах 21-го квітня увійде у всі підручники політології як приклад бездарного керівництва державою… Як би тепер клоун не тужився – ніколи він вже не повернеться до керма України, побовтається як лайно в ополонці зі своєю міні-фракцією до наступних виборів у Раду – та й зникне…”;

“На історичному смітнику – чесно заробленому потужною працею по утриманню України в стані хронічної хвороби під назвою “схематоз договорняковий”. І навіть війна не вплинула на ваше нестримне стяжання бабла – ви безнадійні, тому то вам і сказали люди Good bye”.

А оце приберіг вже насамкінець: “Саме такі, як Княжицький,  і винні в тому що ЗЕ став президентом! Голоси за Зеленського – це відповідь суспільства на маніакальну жадібність з якою Порох набивав свої кишені. Якщо б прихильники Порошенка вчасно сказали йому: ” Петя, досить красти!”, то і зараз не було б цієї ЗЕленої ганьби!”.

Що ж, можливо… Але, мабуть, пора закінчувати – є ж пістолет у чоловіка. Нагородний…

Ігор Дуда