Заголовок може наштовхнути на думку про якийсь теологічний трактат, але звернуся до справ цілком земних.

Якщо виходити з того, що історія рухається по спіралі і що все нове – це призабуте старе, то події з літопису української поліції/міліції це підтверджують.

Влітку 2013 року в містечку Врадіївка на Миколаївщині двоє поліцейських жорстоко побили і зґвалтували місцеву дівчину. Вірні правилу кругової поруки “колеги” прикривали правоохоронців та намагались зам’яти справу, що призвело до масових протестів. Місцеві мешканці штурмували відділок, били вікна, а згодом пішки пішли до Києва. Акції стали загальнодержавними, а маленьке містечко – символом боротьби проти міліцейського свавілля. Згодом говоритимуть, що саме Врадіївка стала першим сірником, який розпалив вогонь протестів на Майдані та призвів до Революції гідності (хоча з цього приводу можна й подискутувати).

Через сім рокiв в невеликому місті Кагарлику на Київщині сталася дуже схожа за своїм моторошним сценарієм трагедія. Двоє місцевих поліцейських зараз звинувачуються в тому, що вони просто у відділку теж зґвалтували та жорстоко побили дівчину.

Співставляючи ці два випадки, можна мимоволі дійти висновку, що від зміни назви сутність установи не змінюється – як і сума зі зміною місць доданків. “Браві хлопці” з Кагарлика одним махом девальвували значення всіх атестацій та начебто відбору в нинішню поліцію, що проводилися останніми роками, власним прикладом довівши, що у неї цілком може потрапити звичайний набрід. Останню десятиденку травня взагалі можна назвати своєрідною “декадою української поліції”. Майже одразу ж після дикої історії в Кагарлику – справжні бойові дії між двома угрупованнями перевізників на вулицях Броварів під Києвом, що нагадали сутички давніх племен за мисливські угіддя. Як виявилося, можна просто й без жодних перешкод спорядити з Вінниці на Київщину автобус озброєних бойовиків, не боячись жодних контрзаходів з боку правоохоронців. А потім – влаштувати стрілянину просто під вікнами у заспаних броварчан, яким довелося діяти за правилом “ховайся хто може!” і рахувати побиті шибки.

У Кагарлику – дике свавілля поліції. У Броварах – прояв її безпомічності й нездатності діяти на випередження (якщо, звичайно, виключити ще гірший варіант – потурання зловмисникам). Звісно, можна говорити, що вище керівництво належно відреагувало (гвалтівників взято під варту, підрозділ у Кагарлику розформовано, поліцейським призначено переатестацію) і діяло досить оперативно (у Броварах спецпідрозділи швидко прибули на місце і “пов’язали” багатьох учасників побоїща). Але в обох випадках це сталося post factum. А головне – немає певності, що чогось подібного не станеться деінде знову. І немає відповіді на ключове запитання: чи можуть пересічні громадяни покластися на тих, хто за своїми службовими обов’язками має забезпечувати їхню безпеку? А заразом – сподіватися на невідворотність кари для правопорушників. У зв’язку з цим на пам’ять приходить історія з ДТП, що сталося ще в грудні минулого року на Чистилівському перехресті. Тоді з вини нетверезого водія загинули дві жінки, ще декілька людей було серйозно травмовано. Самого ж винуватця трагедії за доволі “туманних” обставин родичі транспортували з лікарняної палати просто в… закордонний сховок, де він благополучно перебуває донині. Транспортували, як склалося враження, напрочуд легко, без жодних перешкод з боку місцевих правоохоронців. Читати їхні пояснення досить цікаво. Згідно з ними, вони, дізнавшись про втікача, “зв’язалися з водієм автобуса, який його віз”. А що далі? Далі, виявляється, “офіційно не могли зупинити втікача, бо він ще не був тоді оголошений у розшук”. То навіщо ж, даруйте, було зв’язуватися з водієм автобуса? Щоб він виступив у ролі шерифа і сам затримав свого пасажира? Тепер же, виявляється, винуватця ДТП “подали в міжнародний розшук” (ну, тремти, негіднику!). І “хоча знають його місце перебування, але інформацію про це не розголошують, аби чоловіка ніхто не попередив і він не змінив місце проживання”.

Ось як тонко. Але… чи не є оте оприлюднене “знають його місце перебування” сигналом (можливо, ненавмисним) для підозрюваного: “шукай глибшу нору”? Звернуся до “гласу народу” – коментарів у соцмережах:

“Про шофера- то казка для лохів, якщо б потрібно було, то на кордоні затримали б, або взагалі не пропустили без жодних пояснень… Його просто “відпустили” … Замість 12-ти років у тюрмі проведе 15 років на чужині, і коли стече строк позовної давності, повернеться на неньку Україну”.

“Почнемо з того хто відповів за липові довідки з лікарні про його важкий стан і що він має перебувати в лікарні. Хто відповів з лікарні, що вчасно не повідомили про те, що підозрюваного невідомі вивозять з лікарні . Тепер питання до поліції: якщо вони знали, що підозрюваний драпає за кордон, то чого зразу не повідомили “погранців” , а дзвонили якомусь шоферу? Людину можна було на 3 години затримати . Тепер питання: чого слідчий суддя не оголосив підозру вчасно, щоб на цього м…. надіти ел. браслет . Підозру можна було б оголосити зразу, бо є факт загибелі людини”.

Важкувато на душі стає, коли читаєш подібні й, як видається, небезпідставні докори. У мене самого немає упередженості стосовно правоохоронців – нинішня реформована (чи ще недореформована?) патрульна служба видається, принаймні, досить коректною (хоча б пропускають перехожих на пішохідних переходах). Досі з вдячністю згадую міліціонера з погонами старшини, який буквально витягнув мене, припертого до поручнів великою масою людей, восени 1968 р., коли в Тернопіль завітало київське “Динамо”. І хоча часто на правоохоронців нарікаємо, в скрутну хвилину звертаємося саме до них. Хоча, заради повної об’єктивності, маю й невеличкий досвід спілкуваннями зі справжніми неандертальцями в міліцейській формі.

Оті неандертальці на повен голос заявили нещодавно про себе в Кагарлику. У історії з ДТП на Чистилівському перехресті дії правоохоронців, ніде правди діти, напрошуються на порівняння з поведінкою ведмедя-лінивця (це – в кращому випадку). І перше, і друге неприпустиме, оскільки рубає під корінь віру людей в елементарну справедливість.

А без неї нормального суспільства в нас ніколи не буде.

Ігор Дуда