Я вже майже втомився торкатися цієї теми. Але, на жаль, вона торкається мене – варто лише іноді вибігти у місцевий гідропарк.

Цього разу вона, ота тема, можна сказати, засяяла дещо новими барвами. Молоде тінейджерне бидло (дозволю так собі назвати мого “контрагента”) випустило свого величенького пітбультерєра просто на алеї парку, а саме ж при цьому було зайняте пильною справою – розмовою по мобільнику. Коли ж я зауважив йому, що такого псюру залишати без нагляду – не зовсім  здорово для людей навколо, то почув, що правила утримання  собак для нього – “пофіг”. І що він, за бажання, може “проламати мені голову”. Відтак взялося телефонувати комусь і повідомляти майже на “фені”, що на нього в парку хтось (тобто я) “наїхав” через спущеного з повідка пса…

Я не дивуюся засиллю бидла навколо – воно користується, так би мовити, режимом найбільшого сприяння для себе. Однак я,  як добропорядний обиватель, можу поставити запитання до місцевої влади: чому такі типи почуваються цілком вільно? Тому, що у багатьох з них, так би мовити, “усе схвачено”? Але тоді… навіщо здалася отака держава вкупі з її місцевою (і славною) владою з величезним, як повідомлялося, ступенем довіри, роздмуханим усіма можливими засобами? Візьміть його, притягніть до відповідальності – і у вас насправді можна буде навіть повірити. Але це для вас, вочевидь, важкувато. І яка довіра може бути до органів влади, якщо отаке… створіння, в якого ще й борода не росте, може пообіцяти тобі “проламати голову”?

Попри цю обіцянку, я й далі бігаю в парку. Без захисного шолома…

Ігор Дуда