Якщо високосний рік прийнято вважати таким, що несе людству неприємності різного масштабу, то 2020-й, що добігає кінця, сповна виправдав цю думку.

Він пройшов під знаком COVID-19, біди планетарного масштабу, яка не лише зібрала величезний врожай людських життів, а й обіцяє не залишати нас і в найближчому майбутньому. Це була головна ознака року, але окрім неї країни світу і та його частинка, що зветься Україною, зіткнулися з цілою купою інших проблем. І почалися вони майже з самого початку року. Спробуємо згадати деякі з них а також деякі інші важливі події отого не дуже щасливого високосного:

8 січня – іранською ППО помилково  збитий пасажирський літак МАУ Boeing 737-800, який летів з Тегерана до Києва. Всі 176 людей, які перебували на борту, загинули. В тому числі – 11 громадян України. Іран взяв на себе відповідальність за катастрофу, але, доводилося чути, досі затягує справу, в тому числі й у питанні виплати компенсацій родинам жертв авіатрощі.

4 березня – Верховна Рада відправила у відставку уряд Олексія Гончарука. “Самокатний” прем’єр протримався  на посаді аж пів року, встиг за цей час наобіцяти чимало “Нью Васюків”, але врешті-решт його діяльність на чолі уряду була одностайно визнана провальною. Новим главою уряду був обраний Денис Шмигаль. Одночасно був відправлений у відставку і Генпрокурор Руслан Рябошапка, на якого “повішали” відповідальність за відсутність очікуваних багатьма посадок.

17 березня – УЄФА вирішила через пандемію коронавірусу перенести Євро-2020 на наступний рік.

24 березня – МОК з тієї ж причини оголосив про перенесення Олімпійських ігор в Токіо на літо 2021 р.

27 березня – глава МВФ Кристаліна Георгієва заявила про початок світової рецесії. Для мільйонів людей у світі це було сигналом затягувати тісніше ремінці.

29 травня – у Міннеаполісі (США) поліцейський під час затримання темношкірого правопорушника Джорджа Флойда занадто сильно притиснув коліном його шию до асфальту, внаслідок чого затриманий помер. Це стало поштовхом до численних акцій протесту в багатьох містах Америки під слоганом Black lives matter (життя темношкірих чогось вартує), що часто переходили у грабежі й акти вандалізму щодо пам’ятників.

21 липня – Максим Кривош у Луцьку захопив міжміський автобус із 13 пасажирами, погрожуючи, як ведеться в таких випадках, розправитися з ними. Після тривалих перемовин терорист вийшов з автобуса і деякий час чекав, коли ж його затримають. Таки дочекався.

9 серпня – відбулися президентські вибори в Білорусі. Якщо “бацька” розраховував на безпроблемне переобрання на чергову каденцію, то він жорстоко прорахувався. В країні почалися масові протести проти фальсифікації результатів виборів, які в тій чи іншій формі тривають донині. “Косил Ясь конюшину” і коса натрапила на камінь – так, напевно, можна охарактеризувати ситуацію в нашій північній сусідці.

20 серпня – російський опозиційний політик Алєксєй Навальний терміново госпіталізований у лікарню в Омську (як виявилося, вельми вчасно), а потім транспортований у німецьку клініку Charite через отруєння. Експертизи, проведені в західноєвропейських країнах, не залишили сумніву – задіяний був все той же “Новачок”, улюблений засіб “тихої” розправи російських спецслужб.

25 вересня – катастрофа літака Ан-26 ВПС України під Чугуєвим. До одного курсанта Всевишній виявився милостивим, і він залишився живим. Слідство і недавні затримання вкотре вказують на нашу традиційну біду: кричущу недбалість відповідальних осіб.

25 жовтня  – вибори до місцевих рад. Характерна риса: про свій успіх заявили практично всі провідні політичні сили, навіть ті з них, яким хвалитися особливо було нічим.

3 листопада – відбулися президентські вибори в США. Підрахунок голосів виборників засвідчив перемогу Джозефа Байдена. Його опонент Дональд Трамп довго обурювався (обурюється й досі, але вже трохи менше), засипав суди численними позовами, але мало що з того здобув. В кращому випадку на церемонії інавгурації 20 січня він буде простим глядачем…

Окрім наведеної вище хронології можна згадати дедалі зростаюче розчарування у владній команді. До цього долучилося багато факторів, зокрема, інтимна переписка солідного бородатого парламентарія з елітними путанами просто в залі Верховної Ради (а чого соромитися?); обговорення двома керівниками провідної фракції жіночих принад своєї колеги (гм, “корабельна сосна” – це щось нове…); витанцьовування того ж керівника у нічному клубі у вишиванці під якийсь “блатний” шансон; діяльність елітного ресторану, що належить одному зі “слуг народу” в центрі Києва в період суворого карантину. Можна сказати, що випробування владою команда “молодих реформаторів”, за великим рахунком, наразі не витримує. Це зовсім не означає, що я зараз, приміром, кинувся б у іншу крайність і проголосував за її “томосно – армовірних” попередників. І все ж прикро…