Вiдомий український художник Iван Марчук, що входить до сотнi генiїв свiту, готовий емiгрувати з України хоч завтра.

Про це уродженець Тернопілля розповів у інтерв’ю «Експресу».

Невесела в нас вийшла розмова з митцем. Iван Степанович не приховував свого «валiзового» настрою. Каже, що йому потрiбен лише привiд, аби спакувати картини i виїхати свiт за очi. От тiльки шкода залишати односельцiв з Тернопiльщини, якi зробили йому такий дивовижний подарунок…

– Розумiєте, натхнення приходить тодi, коли ти бачиш довкола себе свiтло, – дiлиться Iван Марчук з «Експресом». – А мене нинi оточує навiть не темрява, а щось сiреньке i невиразне. Навiть якщо тобi добре, ти не можеш бути щасливим у країнi, де бiдують люди, i де не видно бодай якоїсь перспективи.

– Це ви так реагуєте на змiну керiвництва в Українi?

– Так, дуже гостро переживаю прихiд оцих керманичiв держави, що не мають нi нашого нацiонального корiння, нi совiстi в душi. Втiм, i попередня влада не набагато кращою була. Таке враження, що нашу землю хтось прокляв. I я вже не вiрю, що колись тут буде добре.

А похмурий настрiй провокує хвороби. От iз серцем почались проблеми, а як дванадцять рокiв жив по свiтах, то нiчого мене не турбувало. Вiдчуваю, що потрiбен лише привiд: от нехай мене хтось трохи розiзлить – i слiду мого в Українi не залишиться.

– У спадок вiд попередньої влади особисто вам дiстався проект власного музею на Андрiївському узвозi…

– Та не смiшiть мене! Ще шiсть рокiв тому на цьому мiсцi заклали капсулу. Там вона й донинi лежить у землi, але жодного камiнчика не заклали у фундамент. Зате мене нещодавно потiшили тим, що музей Марчука переносять до Вишневецького палацу. Хочуть замкнути мене у кiлькох кiмнатках, вже й ремонт нiби почався там. А я кажу, що не дам на те згоди.

– Але все ж навеснi музей Iвана Марчука був вiдкритий, щоправда, зовсiм малесенький…

– Ви не уявляєте, яка то була для мене радiсть! Вчителька малювання мого рiдного села Москалiвка вирiшила влаштувати його просто у школi. Я поїхав, подивився i розплакався, як дитина. У селi зустрiв своїх давнiх друзiв, сивочолих хлопцiв, з якими бiгав колись до школи. Ото i є, я вам скажу, справжнє визнання – коли тебе шанують простi люди. I цього менi справдi завжди бракувало в емiграцiї. Тому й повернувся…

Я подарував цьому шкiльному музею 10 своїх пейзажiв. Нехай дiтки тiшаться, хай у них щось красиве буде у школi. А два тижнi тому без попередження знову поїхав у село. Ну просто так, щось мене потягнуло… Зайшов у школу, а там якийсь районний семiнар вчителiв. Вони довго на мене дивились, не могли повiрити своїм очам, що так просто до них “генiй” заявився. А я кажу: «Та ущипнiть мене нарештi або вкусiть, щоб пересвiдчитись, що перед вами оригiнал, а не пiдробка». (Смiється).

– Такi зустрiчi вам потрiбнi?

– Дуже потрiбнi. Можливо, тому я сам влаштовую постiйнi виставки. Ото недавно презентував в Iвано-Франкiвську 34 новi роботи, якi малював останнi два роки. А зараз у Києвi виставка вiдбувається. Мене тiшить, що приходить багато молодi. Я маю можливiсть поспiлкуватись iз цими людьми, зарядитись їхньою доброю енергiєю.

– Iване Степановичу, чи змiнилось ваше життя пiсля того, як британцi внесли вас – єдиного українця – до перелiку ста генiїв свiту?

– Знаєте, я навiть есемески вiд Президента не отримав. (Смiється). А в Мiнiстерствi культури нiхто не спромiгся зробити хоча б одну виїзну виставку моїх робiт. I це при тому, що усi мiнiстри культури були моїми так званими друзями.

Не подумайте, що я марнославний, але ж висновок напрошується сам по собi. Якщо Марчука добре знають у Європi, Америцi, Австралiї, якщо вiн уже став одним зi ста отих “спартанцiв”, то повезiть його картини до музеїв цих країн, покажiть людям i самi заробiть трохи грошей! I тодi в Україну потягнуться туристи, аби побачити не лише архiтектуру, а й сучасне мистецтво.

Отакою має бути полiтика держави. I я ж, зрештою, не один такий чудовий i неперевершений, у нас багато талантiв. Але в результатi маємо порожнi виставковi зали. Нещодавно заходив до Нацiонального музею у Києвi. Був вихiдний, а людей дуже мало. Хто ж до нас поїде, коли ми самi себе не рекламуємо свiтовi?

– I все ж таки натхнення вас не полишає?

– Я малюю. Встаю на свiтанку, йду до майстернi, випиваю фiлiжанку кави i починаю працювати. Якщо ще й сонечко у вiкоце зазирне, голуби до вiкна прилетять, то до вечора не вийду звiдти. Я не з тих людей, котрим потрiбен поштовх. Працюю, бо так звик.

– А муза вам потрiбна? Кажуть, ви любите гарних жiнок, але все життя прожили одинаком…

– Тому й одинак, що надто жiнок люблю! (Смiється.) Ну дiстанусь я в господарювання якiйсь панянцi… А всi iншi на мене образяться. А що може бути небезпечнiше, нiж ображена жiнка? Нi, нехай вже все залишається, як є.

Iрина ЛЬВОВА, «Експрес»