Литва – Україна – 0:3

Якщо футбольні матчі іноді називають “інфарктними”, “валідольними”, “корвалольними”, то вчорашню гру збірної України у Вільнюсі проти литовців у тому ж серцево-оздоровчому стилі доречно назвати прогулянкою в сосновому лісі серед прибалтійських дюн: йдіть спокійно, дихайте рівно, тепер трішки підвищіть темп…

Здається, ще ніколи перед офіційним матчем нашої “націоналки” (крім, звичайно, зустрічей з хронічними футбольними карликами на кшталт Сан-Марино) не було такої впевненості в її перемозі, що, здавалося, межує з “шапкозакидацьким” настроєм. Вона відчувалася і  перед матчем  в футбольній студії, і в дописах на спортивних сайтах, і в прогнозах тернопільських знавців. Так, зрештою, й сталося і це саме той випадок, коли відчуваєш задоволення з приводу того, що футбол обійшовся без сюрпризів, до яких подеколи буває охочим.

Господарі розпочали матч з гострої вилазки до наших воріт (виручив Миколенко) і закінчили його виходом віч-на-віч з П’ятовим (наш голкіпер зіграв надійно). Якби бачити лише ці два моменти, то могло б скластися враження про їхню перевагу. Тут на часі згадати армійський жарт про виконання солдатом нормативу: “Підхід – п’ятірка, відхід – п’ятірка, виконання – двійка. Загальна оцінка – чотири “. 

Українці доволі швидко показали, хто є справжнім господарем на полі. Дали вони також прибалтам зрозуміти, що не схильні практикувати примітивне “бий, біжи”, а воліють вмикати й мозок. Щоправда, походив отой мозок, власне, не з території обабіч Дніпра, а з бразильського муніципалітету Сан-Жозе-душ-Піньяш, звідки родом Марлос.  Бразильський українець на 7 хвилині несподіваним пасом вивів Зінченка на побачення з голкіпером литовців,чим оборонець “Манчестер Сіті” без вагань скористався. Споруджений господарями на початку оборонний “замок Гедімінаса” одразу ж втратив сенс – треба було відігруватися, а засобів для цього відчутно бракувало. Українці контролювали м’яч, і хоча їхні передачі були не завжди бездоганними з точки зору швидкості й напряму, сумнівів у їхній ігровій перевазі не виникало жодних.  Вона на 27 хв. вилилася у гол Марлоса. Мабуть, литовські захисники не знали, що задкувати перед бразильцем, даючи йому змогу вийти на улюблену ударну позицію, загрожує деякими  неприємностями, зокрема голом. Другий тайм пройшов у схожому ключі. Відчайдушні намагання господарів іноді застосовувати навіть високий пресинг ні до чого не призводили: українці легко і, як здавалося, граючись, виходили з-під нього. А на 61 хв. справдився один із законів діалектики: кількість завданих Малиновським впродовж гри ударів нарешті переросла в якість: після комбінації за участю кількох гравців хавбек “Аталанти” завдав свого фірмового удару в самісінький кут воріт. Отже, 0:3, які, втім, не викликали особливого стресу ні у гравців збірної Литви, ні у їхніх нечисленних шанувальників. Зрештою, нічого дивного – футбол тут в порівнянні з баскетболом задовольняється статусом Попелюшки…

Резюме: рівень суперника не дає змоги об’єктивно оцінити нинішні можливості нашої збірної, але здобуті три очки тішать, особливо на тлі “розвеселої” гри в Белграді, де серби поступилися португальцям (2:4). Тепер достатньо 11 жовтня перемогти литовців у себе вдома, щоб починати складати стратегічний план на фінальну частину Євро-2020 – дуже малоймовірно, щоб ми поступилися сербам на виїзді 0:6.

Ігор Дуда