Франція – Україна – 7:1

Напевно, сильно пошкодував Андрій Шевченко, що десь рік тому завдяки, як не раз підкреслювали коментатори, дружнім стосункам з коучем збірної Франції Дідьє Дешамом, зміг домовитися про спаринг двох команд. Нині, думається, він (та й усі ми) з радістю обійшлися б без цієї дружньої домовленості…

Ще за часів керівництва збірною Олегом Блохіним було підмічено, що наша команда може обіграти греків, турків чи данців, однак виявляє просто таки безпомічність у поєдинках з грандами. Минуло півтора десятка років, змінився не один тренер синьо-жовтої команди, прийшло нове покоління гравців, а ота сама закономірність залишається сталою: матч з кимось із топ-команд – це тремтіння в колінах у наших футболістів і півтори години знущання над нервами вболівальників, що після гри змінюється на сумну констатацію: ми ще не доросли… Минулорічні поєдинки у кваліфікації на Євро-2020 з Португалією ніби й сигналізували про подолання неприємної традиції, але нещодавня гра з Іспанією (0:4) і вчорашній “cauchemar francais” засвідчили її  живучість. З огляду на це піднесено-урочисті повідомлення коментаторів про те, що з “іспанського уроку зроблені належні висновки” залишилися порожніми звуками. Стрясанням повітря – не більше. 

Безумовно, звітний матч мав свої особливості. Через коронавірусну заразу і травми на гру з чемпіонами світу був А.Шевченком  виставлений практично резервний  склад. Французи теж випустили на поле (хотілося сказати – “кинули в бій”, але бою, як такого, не було), принаймні в першому таймі ряд виконавців, яких навряд чи доведеться побачити найближчим часом разом в серйозних офіційних поєдинках. Це вже в другій половині вийшли розім’ятися Погба, Мбаппе, Грізманн… Але навіть за таких умов рахунок 7:1 більше личив би матчу Франція – Сан-Марино. Чи хоча б Франція – Молдова. До того ж, поклавши руку на серце, навряд чи можна з певністю стверджувати, що основний склад збірної України зіграв би набагато краще. Коли Миколенко (“залізний” нині гравець основи) спершу виявляє дитячу безпорадність перед не надто швидким Жиру і дає тому змогу завдати разючого удару, а потім в стані повної розгубленості спрямовує головою м’яч у власні ворота, то з цього можна зробити висновок про загальний рівень нашої команди – зрозуміло, з усіма можливими поправками на той же COVID-19 і травми.

Власне,  суто спортивний інтерес (якщо він був взагалі) гра втратила вже на 24 хв. після згаданого гола Жиру, забитого за “максимальної неучасті” Миколенка. Подій до того і після того – це розвантажувальне тренування для господарів, які подеколи демонстрували вбивчий для наших футболістів високий пресинг, подеколи розпочинали перепасовку з наступним гострим продовженням, від яких в українців голова йшла обертом. І – завдавали несподіваних і точних, наче уколи шпаг їхніх земляків-мушкетерів, ударів по воротах Бущана. Дебют для стража воріт “Динамо” – гірше й не вигадаєш. Десь він виручив; у кількох голах, за бажання, можна відшукати і його провину, але найбільша біда збірної України – не у воротарській позиції, а все в тому ж сумному факті – невмінні протистояти по-справжньому висококласним командам і, як здалося, якась приреченість ще до початку гри.

Кажуть, все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Трохи сумнівна, скажу вам, теза. Зараз важко сказати, як вплине принизливий ляпас (нехай і у спарингу) від французів на футболістів збірної України: мотивує їх на те, щоб виступити з “люттю благородною” через декілька днів у Києві проти німців та іспанців, чи навпаки – кине  у стан глибокої депресії? На відповідь чекати залишилося недовго: 10-го граємо проти Bundesmannschaft а 13-го – проти Furia Roja. Вже не знаєш, що й думати: чи то “ще нам, браття молодії, усміхнеться доля”, чи “дай, Боже, нашому теляті вовка зїсти”…

Ігор Дуда