Телеканали новин нині монополізувала одна тема: повернення в Україну Петра Порошенка.

Щось схоже, за моєї пам’яті, доводилося спостерігати під час повернення на батьківщину з тривалої еміграції іранського аятоли Хомейні в 1979 р. (принагідно хочеться нагадати, в який темний теократичний морок занурив у подальшому велику країну колишній непримиренний опозиціонер), а також харизматичної Беназір Бхуто в Пакистан в 2007 р.

Проте між згаданими двома політиками і поверненням із європейського турне Порошенка є певна різниця: в останньому випадку на рідну землю наважився повернутися топ-політик, якому влада висунула звинувачення у скоєнні доволі “ваговитого” (з точки зору можливих санкцій) злочину – державної зради. Для простого смертного таке звинувачення апріорі не віщувало б нічого доброго, але сам екс-Президент і його команда і раніше, і сьогодні щосили намагалися й намагаються навіяти суспільству думку, що колишній лідер держави (тим більше – в такий нелегкий для неї час) має повне право на особливо шанобливе ставлення до себе.

Петро Олексійович, взагалі, вельми ефектно виглядає під час проголошення викривальних промов – такого “шекспірівського” драматизму і праведного гніву не виявляли ні його попередники, ні наступник (якщо не рахувати Віктора Януковича, котрий колись у Івано-Франківську розіграв справжню передсмертну агонію після влучання в нього яйця). “Мене, п’ятого Президента, лідера опозиції вони хотіли…!”, – раз за разом, без надмірних претензій на політичну скромність повторював він, звертаючись до зібрання своїх прихильників.

Про них – трохи нижче, а зараз – про суто суб’єктивні враження. Щиро зізнаюся (що й робив уже раніше): навіть якби на президентських виборах 2019 р. противником Порошенка був не головний герой “Слуги народу”, а вождь якогось зулуського племені зі списом і намистом із зубів ворогів на шиї, я віддав би голос за останнього – як за менше зло для України. З цієї причини у мене доходило до гарячих дискусій, що межували з конфліктами, з моїми найближчими родичами, які ніяк не могли зрозуміти, чому я не млію від вдячності власнику Roshen за томос (подумати тільки!) і безвіз. Я ж чомусь бачив (і продовжую бачити) лицемірство і фальш ділка від політики, який осідлав виграшну, на його думку, тему націоналізму. Однак не націоналізму зразка Чорновола, Лук’яненка і Стуса, котрі все життя провели на вогнищі ідейної самопожертви, а такого, що жодним чином не ставив би під загрозу його власні мільярдні статки і його спосіб життя. Більшість народу (якого, втім, теж не варто ідеалізувати) оцінили цю його хитрість на виборах майже три роки тому, відвівши Порошенку віртуальну роль “президента Львівської області”. І якщо Медведчук, до якого слідчі й прокурори намагаються нині “прив’язати” Порошенка, є дияволом, то які підстави відрощувати ангельські крила екс-гаранту, який, доводилося чути, досить плідно співпрацював під час своєї каденції з кумом Путіна? А щодо тих, хто прийшов його підтримувати сьогодні в аеропорту і під будівлею Печерського суду, де й досі відбувається слухання справи щодо обрання йому запобіжного заходу… Напевно, є серед них і його щирі прихильники, але в нас уже віддавна так повелося, що в основі звезення людей до стольного граду Києва лежить не голий ентузіазм, а щось більш реальне – таке, що можна помацати руками і порахувати…

Чому тоді безнадійний лузер попередніх перегонів і начебто фігурант серйозного кримінального звинувачення, образно кажучи, повертається на батьківщину ледь не на білому коні? Хто живить його заяви про свою роль як лідера опозиції та ледь не спасителя країни у нинішній складний період? Відповідь схожа з тією, яка часто вживається у футболі: “Команда грає так, як їй це дозволяє суперник”. Активна наступальна тактика в суді Порошенка і його адвокатів свідчить про те, що почуваються вони досить впевнено. Очевидно, недостатня професійність правоохоронних органів, відсутність координації в їхніх діях (раптова відпустка Генпрокурора Венедиктової в той момент, коли треба було підписувати обвинувачення); сам вибір правопорушення, що інкримінується Порошенку (багато хто з аналітиків вважає, що вибраний найменш “вбивчий” для нього і, відповідно, найменш перспективний з точки зору суддівського вироку епізод) дає підстави Петру Олексійовичу не лише сподіватися на сприятливе завершення конкретно цієї судової історії, а й на осяйні власні політичні перспективи. Справді, якщо звинувачуєте – забезпечте таку юридично бездоганну доказову базу, щоб фігурант не проголошував спічі, гордо випнувши груди, а сидів опустивши плечі й втягнувши в них голову. А то виглядає так, хочуть і зобразити, що “саджати будемо”, і в той же час реально… нікого не саджати – лише трохи “зачистити” табір суперників перед майбутніми виборами. 

Особисто я (нікому не нав’язую цю думку – лише користуюся деяким привілеєм публіциста) булави в руках Петра Порошенка більше бачити  не хочу.

А ще особисто мені прикро і образливо за державу…