Кожна пам’ятна сторінка  в історії людства має свої знакові події та пов’язані з ними імена. У  Другій світовій війні таких подій зафіксовано дуже багато. Одна з них сталася саме цього дня, 12 вересня 1943 р. 

Саме тоді вибраний з шістьох кандидатів і відряджений Гітлером звільнити захопленого в полон своїми ж італійцями (о, mamma mia!) Муссоліні диверсант Отто Скорцені зміг виконати наказ свого фюрера. “Я не можу залишити в час небезпеки єдиного римлянина серед усіх італійців!”, – у своєму надривно-істеричному стилі нібито вигукував Гітлер (якщо вірити радянській кіноепопеї “Визволення”). Вона ж таки показує всю операцію зібгано, скоромовкою, пропускаючи тривалі пошуки дуче, якого його тюремники для замітання слідів перевозили з місця на місце, а також реальні епізоди, коли Скорцені, знімаючи місцевість на камеру, буквально звисав з відкритого люка розвідувального літака.

Гітлер прийшов до влади пізніше, ніж Муссоліні, і на початках захоплювався італійським дуче. Однак з часом таке його ставлення зазнало змін. Фюрера просто бісило небажання італійців воювати; він називав їх “безпечними ворогами, але небезпечними союзниками”. А коли Муссоліні “вляпався” в свою африканську авантюру і змусив Гітлера відрядити туди чималі сили, які були б зовсім незайвими для нього на східному фронті, рейхсканцлер уже не міг приховувати свого роздратування. І все ж він вирішив врятувати Муссоліні з полону – можливо, не так з великої любові до нього, як через те, що дуче, який уже почав відчувати вагання, будь-якої миті міг забути про свою роль вірного союзника рейху, зійти з політичної арени і цим самим продемонструвати, що він  втратив віру в спільну перемогу.

Це було б для Гітлера серйозним політичним програшем. Оскільки на Сицилії в той час вже висадилися англо-канадсько-американські війська й існувала реальна загроза захоплення ними півдня Італії, Гітлер, для якого Муссоліні  вже став чимось на кшталт маріонетки, призначив його главою новоствореної в північних районах країни Італійської соціальної республіки. І цим самим, як і порятунком з полону, продовжив на півтора роки його політичну кар’єру і саме життя – аж поки дуче разом з його коханкою не розстріляли італійські повстанці й не підвісили за ноги на бензозаправці в Мілані. Якби Муссоліні знав про такий свій безславний кінець, він, можливо, навряд чи поспішав би сідати разом зі своїм рятівником Скорцені в кабіну літака й чимдуж тікати з полону.

Але хто з нас наперед знає свою долю…

Ігор Дуда