Кажуть, що звичка – друга натура. А ще нерідко доводиться чути й таке: “Як звикаєш, так і відвикаєш”. Справедливо, напевно, і перше, і друге. Як між цими крайнощами почуватися пересічному суб’єктові? 

Якщо ти, приміром, десь від 10-річного віку і аж доки тобі не “стукнуло” 60 вважав дату 23 лютого днем радянської армії, не без приємності (навіщо приховувати?) приймав вітання і знаки уваги від однокласниць, а потім – від жіноцтва, з яким мав особисті чи  службові  стосунки, а ще – віддав службі в цій армії два, як нині видається, не найгірші роки життя, то заклики не зважати на цю дату можуть і не сприйматися як обов’язкові до виконання.  Як не як, ритуал тривалістю пів століття, в’ївся, можна сказати, в шкіру. Та що там я – як, наприклад, почуватися чоловіку вельми похилого віку, якомусь Івану чи Василеві з Луцька чи Галичини, який у 18-річним 1944-1945 рр. був мобілізований до червоної армії, пройшов нелегкий бойовий шлях, не раз був поранений, дивився у вічі смерті? Як йому ставиться нині до своїх бойових нагород, до свого минулого? Викреслити з пам’яті?  Навряд чи це дуже легко. Багато хто з людей, особливо старшого віку, доволі консервативні у своїх звичках та уподобаннях, і в світлі цього  нині   стає більш зрозумілим нарікання  тих, чия молодість припала на період застою, на нинішні, скажемо відверто, не дуже веселі реалії та їхнє ж зітхання за колишніми часами. І квартплата тоді була копійчана, і соціальні гарантії вагомі, і життя відносно  спокійним, і духовність людей (попри значно менше число храмів)  була вищою, і моральна атмосфера в суспільстві – значно здоровішою.

Їхні опоненти небезпідставно заперечать,  згадавши заідеологізовану й побудовану на страху і примусі систему, яку обов’язково треба було зламати – надто вже багато людських доль зламала вона сама. А серед отого, зламаного і викинутого на смітник історії обов’язково, на їхній погляд, має опинитися й оця дата – 23 лютого, в основі якої лежить густо замішана на брехні (основний будівельний і скріплюючий матеріал ідеології СРСР) легенда про те, як наспіх зібрані загони “красной армии” дали якусь міфічну відсіч німецьким окупантам. Тепер я добре знаю, що все це – брехня від початку й до кінця.

Але ще я добре пам’ятаю, як брат моєї бабці (він помер порівняно недавно), який був щирим українським патріотом і активним учасником подій на зламі 90-х, нерідко з теплотою згадував своїх бойових товаришів, пліч-о-пліч з якими воював проти Японії в 1945 р. І тема  фронтового братерства була однією з його улюблених… Отож якщо хтось сьогодні раптом привітає мене, я навряд чи сприйму це несхвально. Що не кажи, звичка – друга натура. І відвикаєш від неї не так швидко, як стверджує друга приказка. Тим більше –  на території з не зовсім передбачуваним минулим…