Нещодавній форум на підтримку чинного глави держави не був позбавлений потужної поетичної підтримки: патріарх української поезії Дмитро Павличко написав вірш-присвяту Президентові Петру Порошенку й прочитав його на поважному  зібранні. Серед схвильованих рядків: “А я тебе благаю, друже Петре, 
не бійсь, веди на путінські мечі… Я був колись в Шухевича Романа 
стрільцем. Бери мене – я твій поет… І нація в огнях війни воскресне…
Я йду з тобою, Петре, йду з тобов!”. Вражаюче? Так. З належним громадянським пафосом? Безумовно. Здатне схвилювати й підняти бойовий дух? Безперечно. Особливо коли від викликаного поетичними рядками хвилювання трохи ослабне пам’ять. Може, й на краще, адже вона, капосна, здатна зовсім невчасно підказати й іншу поезію – написану ще з молодечим натхненням (не  будемо зараз заглиблюватися у його природу й причини). Зокрема, “Я син простого лісоруба, гуцула із Карпатських гір. Мені всміхнулась доля люба
у сяєві Кремлівських зір”. Або ж – іще більш промовисте: “Тож не вдалось огидливим ізгоям вас отруїти жовто-синім гноєм у холодно-вітряній чужині”…

У нас увійшло в моду звинувачувати в багатьох гріхах і помилках персонально Леоніда Кравчука: і керував він методами секретаря ЦК КПУ з ідеології, і ядерну зброю віддав, і люстрацію не провів (цікаво, як він зі своїм “бекграундом” міг виступити її ініціатором?). Залишаючи у рятівному затінку тих, хто поквапився оголосити себе “обдуреним”, “позбавленим інформації”, “змушеним”… А їх же теж ой як немало… А, може, варто зазирнути у глибини давнішої історії й побачити, як діяли наші провідники тоді? Он у “Вогнем і мечем” Богдан Хмельницький до польського “круля” лояльний до певного часу, далі вже приятелює з татарським воєначальником Тугай-беєм, по-татарськи розмовляє з кримським ханом і фактично виконує його накази (тут слід все ж пам’ятати, що книга написана поляком)… А пізніше подався шукати  союзника у Московії… Що сталося (і надовго) далі – добре відомо з сумної історії. Можливо, через те українство (в тому числі його інтелігенція) століттями відчувало в душі трагічне роздвоєння: вона, ота душа, прагнула одного, а жорстокі обставини диктували зовсім інше. Й оскільки оті обставини на довший час ставали панівними й не терпіли будь-якого “інакомислія”, доводилося, хоч не хоч,  пристосовуватися до них. Схиляти голову, щоб її не стяли з плечей. Продавати свій талант за номенклатурні блага. Таврувати за командою “фас!” своїх колег. Тому, пам’ятаючи геніальні Павличкові “Два кольори”, “Явір і яворина”, “Листок” (“Не з Левітанових полотен, а з-під чорнобильських долин мені назустріч явір злотен іде, мов грізний паладин” – це сила!), не можу водночас забути й про “гуцула з Карпатських гір, якому усміхнулась доля у сяєві кремлівських зір…”. І цей спогад мимоволі кидає тінь сумніву на  “веди на путінські мечі”. До того ж, не зовсім впевнений, що той, кого ці слова стосувалися, готовий ризикнути усім, що має, й повести на оті мечі. І кого повести: понад 10 тисяч “ухилянтів” з Тернопільщини, які (разом з їхніми батьками) чомусь не цінують масштабних армійських реформ Головнокомандувача, а норовлять усіма способами “відкосити” від армії? І, може, разом з ними він поставить у стрій обох своїх синів?

Й уже точно – майже 90-річного чоловіка, нехай і з гострою поетичною зброєю, на ті мечі не мобілізують…

Ігор Дуда