Після першого туру виборів, як і передбачалося, напруга не спала, а лише трансформувалася у інші прояви.

Тепер у телестудіях на різних каналах політики, аналітики, політтехнологи й журналісти намагаються передбачити, який потенціал у обох суперників; хто і з ким може укласти ситуативний союз; хто під кого “ляже”; відбудуться чи не відбудуться дебати; якою буде явка виборців у другому турі;  які дивіденди можуть отримати невдахи першого туру і які перед ними відкриваються перспективи з огляду на майбутні вибори до Верховної Ради.

Головне ж питання, яке звучить у різних варіаціях постійно: чи достатньою є перевага Володимира Зеленського над Петром Порошенком перед другим туром? І, пов’язане з ним: від кого і до кого відбудеться “перетікання” голосів виборців? Реакція чинного Президента після того, як результати голосування стали зрозумілими, зізнаюся, трохи здивувала: він радів і переможно розмахував руками так, наче саме його невдовзі у залі парламенту “благословлять” на другу каденцію. Як виявилося, причиною такого вияву почуттів став сам факт потрапляння у “фінал”, нехай і з відчутним відставанням від суперника. І майже одразу ж гарант звернувся до народу з проникливим закликом прийти на дільниці 21 квітня і зробити “свідомий вибір”…

Щодо мене, то я його вже зробив, хоча, зізнаюся, маю відчутні застереження до обох претендентів на президентську булаву. Елементи передвиборчої агітації головного порушника спокою в середовищі вищого політичного бомонду в дещо тусовочно-блатному стилі (“Зробимо їх разом!”, “Все буде ЗЕшибісь!”) викликають певний внутрішній спротив і сприймаються не як такі, що найбільше пасували б кандидатові на роль першої особи в державі. Хоча розумію, що ставку він робить передусім на молодь, і розраховує, що саме вона, при більш-менш рівномірному розподілі електоральних симпатій по країні, принесе йому бажану перемогу. Втім, питання, чи така вже вона бажана для нього, з огляду на величезний тягар турбот і відповідальності, до певного часу було предметом дискусій, але тепер йому вже від цієї ролі, напевно, головної в його житті, не “відкрутитися”.

З іншого боку, чинний глава держави своїм надмірним пафосом у промовах, що почасти переростав у хвалькуватість, нескінченним “пережовуванням” теми Томосу, курсу на НАТО і створенням, за його словами, “однієї з найсильніших армій Європи”, вже почав викликати легеньку (ну, нехай зовсім легесеньку) нудоту. Якщо б таку характеристику армії давав хтось на кшталт Манштейна, Роммеля чи Ейзенхауера, з цією експертною оцінкою, напевно, можна було б беззастережно погодитися. Але якщо врахувати рід занять і коло інтересів чинного гаранта, то такі заяви, підкріплені уже згаданим трохи надмірним пафосом, сприймаються з певним скепсисом. А якщо пригадати скандали із зловживаннями зовсім не нелюбих  друзів в оборонній промисловості, то цей скепсис здатен перерости у…

Наразі він переріс у відставання від конкурента, що вимірюється майже 15 відсотками. І своїм здобутком П.Порошенко немалою мірою завдячує патріотичним і свідомим Львівщині та Тернопіллю. Деякі аналітики вважають це відставання нездоланним, тим більше за відсутності очевидних резервів підсилення. Інші (переважно представники команди Президента) посилаються на австрійський та ще якийсь досвід ліквідації солідного “гандикапу” і запевняють, що вся боротьба ще попереду. Що це: хороша міна при поганій грі чи все-таки реалістична оцінка ситуації? Чекати на відповідь залишилося не дуже довго.

Ігор Дуда