Коли вдається потрапити в якусь іншу  країну, то мимоволі порівнюєш її реалії з нашими. І найперше звертаєш увагу на те, що одразу ж впадає у вічі – дороги.

У нас їх нерідко сповна відчуваєш власними сідницею і хребтом (хоча є, звісно, певні зрушення на краще). У Туреччині ж, в якій побував нещодавно, через деякий час їзди більш-менш комфортабельним автобусом, що здійснює трансфер туристів з аеропорту, з приємністю констатуєш, що тебе жодного разу не трусонуло на дорозі наче мішок картоплі.

Дороги, якими довелося їхати, та міські вулиці, вздовж яких довелося проходити, там чомусь в доволі пристойному стані й не нагадують майданчик для знімання батальних сцен із артилерійським обстрілом чи бомбуванням. Ці враження приємні, але їх протипоказано переносити в рідний Тернопіль: стоячи вчора на зупинці поблизу легендарного ПК “Березіль”, я ледве встиг відскочити, коли автівка, що саме проїжджала на пристойній швидкості, хотіла було обдати мене потоком брудної води з імпозантної калюжі – результату чергового розрекламованого ремонту. Як з тим у Туреччині – встановити не вдалося: дощі в розпал літа там – щось із розряду аномалії, але можна припустити, що на рівних дорогах роздолля для калюж не було б. Звісно, до тамтешніх правил пересування треба приноровитися (зокрема, червоне світло для автівок зовсім не означає, що ти можеш брести через дорогу наче худоба на леваді); мотоциклісти тама гасають майже постійно – встигай лише відскочити, але у мене  особисто склалося враження, що порядку на турецьких автошляхах помітно більше, ніж на наших. Можливо, не в останню чергу тому, що норми ринкового суспільства там встановилися значно давніше, до того ж – регулюються і врівноважуються постулатами ісламу, отож, як здалося, зустріти там нуворишне бидло на “крутому” “Мерсі” чи джипі з виразом фізіономії “Ану, розступіться всі – хіба не бачите, що Я їду?!” пощастить рідше, ніж у нашій суверенній і незалежній. До того ж, під автошляхами – чимало тунельних переходів, а рух на багатьох дорогах влаштований так, що виїзд на зустрічну смугу і зіткнення лоб в лоб (така часта причина кривавих ДТП у нас) там неможливий: протилежні смуги розділені широченькою трав’яною смугою з насадженою на ній пальмами і дротяною огорожею. Так що можна, за великого бажання або зовсім дурної голови, лише садонути в “задок” автівки, що рухається попереду тебе. Швидкість на таких дорогах доволі висока, але ще швидше, просто блискавкою летять на них карети швидкої допомоги – вони, доводилося чути, прибувають на місце призначення в межах кількох хвилин. Та й місцевим котам не кортить перебігати ці автошляхи і потрапляти під колеса, як це нерідко буває в нас…

Висновок: у нас, на жаль, ще є багато напрямів, але недостатньо багато нормальних доріг.  Або ж, якщо хочете, у нас є дороги для пересування. В Туреччині ж, склалося враження, дороги створені саме для людей.