Відомих історичних осіб – померлих чи нині сущих – часто згадують завдяки їхнім фразам, які в багатьох випадках стають крилатими.

Зараз он пішла мода доречно і не дуже мало не в кожному виступі в телепрограмах “приліплювати” висловлювання Черчіля. Сер Вінстон, звісно, колоритна фігура; за словом у кишеню ніколи не ліз (що приємно відзначити – колега, журналіст); висловлені ним думки для опонентів часто були наче удар замашної різки для вихованців престижного англійського коледжу. Його “У вас був вибір між безчестям і війною. Ви вибрали безчестя – і отримали війну” чути нині мало не щодня. Інший його вислів: “Я не можу запропонувати вам нічого, крім крові, важкої праці, сліз і поту” звучить рідше – для нашого майже тотально популістського політикуму він підходить якось не так щоб дуже – можна й багатьох потенційних симпатиків не дорахуватися…

Історія знає чимало випадків, коли зронене кимось слово ставало доленосним, пророчим і набувало обрисів конкретних звершень. Добрих чи поганих – то вже інше питання. “Вчитися, вчитися і ще раз вчитися!” – В. Ульянов-Ленін, можливо, вкладав у цей вислів якийсь інший сенс, однак обернувся він в “стране советов” незліченними тиражами його творінь і примушуванням студентів ретельно конспектувати їх.

“Не важливо, хто як голосує – важливо, хто підраховує голоси” – ця фраза, авторство якої приписують Й.Сталіну навдивовижу гармонійно увійшла в політичне життя вже незалежної України й стала, можна сказати, визначальною (неофіційно, звичайно) при визначенні результатів багатьох виборчих перегонів. Тому – “Маємо те, що маємо” (хто ж це сказав, цікаво? Щось пам’ять підводить…). А що ще зі сказаного за останні десятиліття нашими політиками запам’яталося найбільше? Особисто мені – “Ці руки нічого не крали”, промовлене майже з шекспірівським драматизмом Віктором Ющенком, і “Я не ваш опонент – я ваш вирок”, сказане Володимиром Зеленським Петру Порошенку під час дебатів на стадіоні (принагідно ще можна пригадати репліку останнього “Стадіон – так стадіон”, яка виявилася, в кінцевому підсумку,  напускною бравадою).  

Слова і фрази, які дійшли до нас через товщу століть і навіть тисячоліть, набули рис своєрідної догми і сприймаються як щось монументальне, попри те, що їхні автори в момент виголошення навряд чи думали, що кинутим ними реплікам судилося пронизати час. Саме цього дня майже 2070 років тому, 10 січня 49 р. до н. е Юлій Цезар, стоячи на переправі  річки Рубікон, довго не міг вирішити, чи переходити її – справа ця була вельми ризикованою. А прийнявши рішення, промовив фразу, якій судилося на тисячоліття пережити автора: «Жереб кинуто» (а разом з нею – і “Перейти Рубікон”)  Вимовивши ці слова, Цезар на чолі армії вступив на територію північної Італії. В кінцевому підсумку виявлена рішучість себе виправдала, Цезар став диктатором Риму. Щоправда, пізніше купа сенаторів завдала йому (мабуть, з великої любові) аж 23 колоті рани, які виявилися фатальними. Перед смертю він встиг вигукнути на адресу однієї сенаторської, як сказали б нині, “тушки”: “І ти, Бруте, проти мене!”, що теж увійшло в історію як характеристика зради і віроломства.

Втім, це вже зовсім  інша історія – як традиційно завершує свої документально-художню детективну програму “Слідство вели” Леонід Каневський…

Ігор Дуда