«Як з Бережан до кадри Січовики манджали,То краялось серденько Із горя та печалі». Так і мені краялось, але не через Олюсю чи Стефуню, а від обурення – як можна довести до такого жалюгідного стану таке красиве і славетне галицьке місто?

БережаниДля початку хочу зазначити, що мене ніхто не вповноважував обстоювати інтереси Бережан. Це після двох упродовж місяця відвідин міста спрацював професійний журналістський рефлекс, коли не можеш пройти повз – повз факти зневажливого ставлення до історії, войовничого безкультур’я і кари, гідної безвідповідальності. Тим більше, коли йдеться про не останнє місто на культурній, історичній і ментальній мапі Галичини.

Бережани – це ж місто, пов’язане з іменами Маркіяна Шашкевича і родини Лепких, письменників Осипа Маковея і Андрія Чайковського. Це осідок найстаршої гімназії нашого краю й усипальниця роду Сенявських. Це місце стрілецької слави – гора Лисоня; це архітектурні ансамблі з такою кількістю мистецького художнього декору в громадських та житлових будівлях, якою не може похвалитися жодне місто в Україні, крім Львова.

Шкода, що цього не знають або не цінують ті, хто несе нині відповідальність за становище Бережан – і на місцевому, і на регіональному, і на центральному рівнях. Керівництво міста й району нічого не робить, щоб захистити місто і район від деградації. Не вчащають до цих місць й обласні начальники – що «свободівські», що регіоналівські.

З низки публікацій у місцевій незалежній газеті «Рідне місто» можна дійти висновку, що фактично громада Бережан залишилась наодинці зі своїми проблемами (є, звісно ж, і офіційна районна газета «Бережанське віче», але з її сторінок аж хлюпотить оптимізм і задоволення в стилі творів Лесика Подерв`янського – «довольні хами, ситі в них…»). А кількість і різноманіття проблем міста й району годі й перелічити.

Тож дозволю собі зупинитися на трьох – для людини ззовні – найважливіших.

«Бережани. Місто біля Раю». Так називається присвячений місту спецвипуск журналу «Пам’ятки України», що вийшов у травні 2013 року. Редакція запрошує читачів відвідати Бережани – місто, яке «назавжди залишило за собою славу Подільських Атен!». За курйозним збігом обставин, званим ще «іронією долі», в час, коли номер готувався до друку, в самих Бережанах відбувся круглий стіл лідерів громадськості міста, присвячений жахливому станові пам’яток архітектури і культури. Резолюція, ухвалена на цьому заході, – це крик про допомогу до всіх органів місцевої, районної та обласної влади. Чи це принесе якийсь результат – говорити зарано, тож повернімося до «Пам’яток України».

З редакційної статті:

“Годинник на вежі ратуші століттями невпинно чатує вік міста, яке прожило цікаве й трагічне життя і щасливо зберегло свою архітектурну зовнішність, що вигідно вирізняє Бережани з-поміж інших великих і малих міст України, що не мають такої кількості старовини.”

Як саме місто в умовах української держави «зберегло свою архітектурну зовнішність», можна прочитати у цьому ж часописі кількома сторінками далі:

“Найкраще збережено пластику головного фасаду та декор готелю на пл. Ринок, 9, який мав назву «Європейський». Готель зведено наприкінці XVІІІ століття у стилі класицизму. Споруда, що нині використовується в основному під офіси, потребує невідкладного фахового ремонту та реставрації. Фрагментарний ремонт, що проводився, призвів до втрати різьблених з каменю колон з капітелями коринфського ордеру (їх замінили примітивними бетонними капітелями, а самі колони – металевими трубами).”

Підкреслю – це об’єкт, де «найкраще збережено пластику…». Хто не був, може собі тільки уявити, як виглядають інші не «найкраще» збережені фасади в Бережанах. Повірте – «крається серденько».

Однак сказати, що всі мешканці містечка переймаються руйнацією довоєнних будівель, було б сильним перебільшенням. Треба пам’ятати, що більшість українців, як і сама Україна, ставляться до матеріальних зразків «польської» чи «австрійської» культури як до об’єктів культури чужої. І Бережани тут – не виключення.

Тому бережанців значно більше цікавить друга проблема – процеси, які можуть свідчити, що їхнє місто хочуть позбавити статусу районного центру – статусу, яким місто заслужено володіло упродовж кількох століть, ще й при різних державах. Починаючи з 1782 року, за Австрії, Бережани були центром округу (бецирку). За міжвоєнної Польщі – були містом повітовим. За гітлерівської окупації – були центром окружного староства дистрикту Галичина. За «совітів» – районний центр, і за пострадянською інерцією – районний центр незалежної України. До нині. А що буде далі – це «головне питання сучасності» для Бережан. Звідки ж виникає неспокій. У згаданій вже газеті «Рідне місто» у травні з’явилась резонансна стаття заступника директора Краєзнавчого музею Миколи Проціва – «ЛОТ №1: Бережанський район. ПРОДАНО!». У ній зокрема читаємо:

“І тільки за часів незалежної України, а особливо за останні роки, Бережанський район почав втрачати свої набутки. Один за одним закривались відомі підприємства, «тихенько вмирало» сільське господарство. Район почав потрохи віддавати (чи в нього почали забирати?) в інші райони різні установи (дорожній відділ – в Підгайці, Ревізорів – у Теребовлю, пошту, зв’язок, санепідемстанцію – в Козову). І процес триває!.”

По місту кружляють тривожні чутки, що центром нового районного утворення, до якого увійдуть Бережани, стане село міського типу – Козова. Чому Козова? – Не можуть знайти відповіді бережанці. «Оригінальною видається відповідь наших чиновників на це питання – у Козови є кому лобіювати інтереси в Києві», – пише в черговій статті на цю тему мешканець міста Олександр Коковін.

Бідні мешканці Подільських Атен таки відстали від життя – їм невтямки, що саме в столиці нині нарізають уділи своїм провінційним васалам, нарізають за тими критеріями, які видаються доцільнішими «лобістам» і їхнім столичним суверенам. А на місцеву громаду у цій країні київському чиновнику давно наплювати.

З цього випливає й третя анонсована проблема – як столичне начальство збирається проводити адміністративно-територіальну реформу, про яку останнім часом говорять чимало? Озвучена депутатом Гриневецьким версія того, що Тернопільщина (разом з Бережанщиною, звісно) увійде до нового утворення – Поділля, спричинила серед бережанців немале занепокоєння. Їх можна зрозуміти. Якщо б частину галицьких земель приєднали до Поділля, то центром такого утворення, скоріш за все, стала б російськомовна Вінниця. Славна історія таких містечок, як Бережани, тут буде навічно похована як чужа чи неправильна – не та Церква, не ті герої, не та традиція, не та ідеологія тощо. Ну бо для кого, окрім галичан, в цій країні мають цінність такі імена як Лепкий чи Шашкевич, не кажучи вже про Сенявських? А що таке для подоляків Лисоня чи УСС?

Ця проблема, на щастя, ще не є актуальною, але можна не сумніватися, що вона постане у перспективі. Можливо, версія озвучена Гриневецьким і не буде розглядатися всерйоз, але вона демонструє тенденцію – як у Києві будуть «нарізати» нові регіони, не надто запитуючи думки місцевих мешканців.

Ну і на завершення – до питання із заголовку. Так-от, вільна, тобто самоврядна, самодостатня, забезпечена Галичина (в складі України, звісно ж – уточнення для соборників) всім нам, галицьким патріотам потрібна для того, щоб врятувати такі містечка, як Бережани. Такі містечка у Польщі чи Чехії є «перлами в короні» регіонів із добре розвиненим почуттям ідентичності. Для будь-якого іншого українського регіону, окрім Галичини, такі містечка ніколи не матимуть того значення – історичного й культурного – на яке вони заслуговують. Це – перли галицької корони. Тому Бережанам потрібна Галичина, як і Галичині не обійтися без Бережан.

Цитований вже молодий бережанець Олександр Коковін пише:

“Як не гірко констатувати, але саме наше покоління – покоління часів Незалежності, довело до такого стану речей донедавна таку славетну «Опільську Швейцарію».”

Добре, що це покоління починає розуміти суть проблеми, бо саме йому і доведеться або жити з нею, або її подолати.

Володимир Павлів, ZAXID.NET