Завивання сирени повітряної тривоги о 2.40 ранку – не найкращий засіб для спокійного сну. Якщо опісля не вдасться знову заснути, то маєш можливість поринути у не надто веселі думи, яким не додає бадьорості темрява за вікном. Зокрема, про те, що…

Відверто кажучи, і раніше, виходячи з дому, зовсім не можна було бути певним, що повернешся до нього при повному здоров’ї – скажімо, “безбашенні” шоферюги за рівнем небезпеки, що його вони становлять для пересічного обивателя, мало чим поступаються російським ракетам і замаскованим під російські іранським дронам. Проте, повернувшись після денних пригод під дах своєї домівки, ти міг, наскільки можливо, залишити усі проблеми за її порогом і почуватися відносно захищеним – твій дім був своєрідною фортецею. Тепер такого привілею українці позбавлені – вся територія країни, на жаль, відкрита для ворожих обстрілів, російська мерзота часто б’є “куда бог пошлет”, і ніхто не може знати заздалегідь, куди саме прилетить чергова смертоносна “посилка” від російського ВПК (чи те, що видається за російське – історично вони це дуже полюбляють)…

Що й казати, усвідомлення того, що ти реально безсилий перед цією тупою навалою, доброго настрою та душевної рівноваги не додає – почуваєшся ледь не як, даруйте, щось жуйне й з рогами на різниці в очікуванні, коли до тебе дійде ніж різника (хоча це порівняння трохи неточне: “клієнти” різниці свого кінця дочекаються неминуче, тоді як у нашому випадку шансів уціліти все ж більше). Особливо пригнічує той факт, що кінця цьому процесові наразі не видно, а прогнози наших ЗМІ та деяких військових експертів щодо того, що запаси ракет у Росїї ось-ось мають закінчитися, чомусь не поспішають справджуватися. Як і не поспішають наші західні партнери надавати нам  найновітнішу та найефективнішу зброю, часом діючи за принципом “На тобі, небоже, що мені негоже”. Може, й гріх таке казати з огляду на все-таки чималеньку допомогу, яку ми отримуємо від них (до того ж, цілком добровільну), але… не можу позбутися думки, що в середовищі військового керівництва НАТО та провідних світових держав присутній такий собі споглядально-експериментаторський інтерес – ану, скільки та Україна протримається зі своїми людськими ресурсами і з тим обсягом допомоги, що ми її надаємо? Почастішали ракетні удари по їхніх містах? Ну що ж, можемо підкинути щось із нашого арсеналу anti-aircraft. Але – небагато і так, щоб розтягнути оті поставки в часі якнайдовше. І – щоб, борони боже, не било аж на надто велику відстань, а то заманеться тим українцям вгатити по території Росії. Та, звичайно, здійме галас про наше пряме втручання й ескалацію, а навіщо нам це потрібно? Краще отак – давати Україні … по чайній ложечці (іноді можна й по десертній) з нашої спільної американсько-натівської бочки – якось переб’ються…

Я, звичайно, не аналітик в царині міжнародних відносин і не військовий експерт.  Але навіть побіжний погляд на нинішню ситуацію може підштовхнути до описаної вище оцінки. А це означає (чи може означати?) не надто приємну для нас, українців, річ: сигнали повітряної тривоги припиняться ще нескоро. Отже, буде час для невеселих роздумів про те, що твоя оселя тепер не є твоєю фортецею…