Ця подія віддалена від нас у часі на 22 роки, але з огляду на те, що сталося за останні 6 з них, видається ніби принесеною з зовсім іншої епохи. Або ж відбулася між якимось двома іншими країнами.

Рівно 22 роки тому, 14 січня 1998 р.,  Верховна Рада України ратифікувала Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Цьому передувало його підписання Леонідом Кучмою і Борисом Єльциним під час державного візиту останнього в Київ 31 травня 1997 р.  Ну, а після цього – корки від шампанського в стелю і тости, які відповідали ситуації (припускаю, церемоніальним келихом шампанського тоді справа не обмежилася – тим більше, коли поруч був Борис Ніколаєвіч, великий любитель “этого дела”). У столиці України він ніби секретарок-референток не лоскотав, оркестром не диригував і, даруйте, малу потребу в місцях, не відведених для цього, не справляв. І взагалі, як здавалося, в цілком тверезому стані розповідав, що вранці прокидається з одною-єдиною думкою: що може зробити для України? Він здавався таким собі російським ведмедем у цирку, від якого щоразу можна очікувати якоїсь безглуздо-смішної витівки.  І все б нічого (з ким не буває?), але в останній день 1999 р. він передав “Рассєю” Владіміру Путіну, і саме за це в українців до Б.Єльцина можуть бути найбільші претензії.

Коли у серпні 2014 р. батальйонно-тактичні групи російської армії вторглися на українську територію і   вкупі з бойовиками ДНР завдали Україні кровоточивої рани під назвою “Іловайський котел”, одну лише  частину Договору, в якій мова йшла про те, що обидві сторони  взяли на себе зобов’язання поважати територіальну цілісність і підтвердили непорушність кордонів, що існували між ними на момент підписання, можна було розглядати як зразок політичного віроломства і підступності. А заразом – і пригадати вислів Бісмарка про те, чого вартують укладені з Росією угоди (точніше – чого вони не вартують). Вторгнення Росії (Держдума якої теж ратифікувала згаданий Договір) на територію суверенної держави чітко позначило реакцію Кремля на задекларований прозахідний курс України (“Держать и не пущать!”). Ще під час подій на Майдані в лютому 2014 р. прем’єр-міністр Росії Дмітрій Медвєдєв закликав Януковича і його наближених “показати тонус” у придушенні протестних виступів. Нам же, українцям, усі ці події (Майдан, Крим, Донбас, значне число загиблих і тих, які продовжують гинути) наочно продемонструвало, що маючи такого “друга” і “надійного” партнера-підписанта спільного договору, зовсім не обов’язково мати… ворогів.  Точніше сказати, Росія відтоді й стала нашим головним (нехай і гібридним) противником. І відтоді ж, відповідно, отой самий договір став політичним нонсенсом, абсурдом (називати можна як завгодно). Припинив він свою дію 1 квітня 2019 р. Цікава дата. У нас її називають “Днем сміху”, деінде на Заході – “Днем дурнів”. Якщо “сміху” – то він, з урахуванням усього того, що відбулося за останні 6 років, вийде якимось сумним,  силуваним… Якщо ж “дурнів”, то… тут далеко можна зайти у роздумах. Зокрема, дійти до нашого зачарованого кола “Чому ми такі бідні? Бо дурні. Чому дурні? Бо бідні”.

Тих, хто підписував і ратифікував договір з Росією, можна називати усілякими неестетичними словами, але дурнями (тим більше бідними) вони ніби не були. То що ж тоді – вчасно не згадали вислів канцлера Бісмарка про вартість договорів з  Росією?

Ігор Дуда